Розділ 2. Міла

Вона навіть не обійняла мене на прощання. Лише коротко кивнула, коли тоноване скло заднього пасажирського вікна повільно підіймалося, аби зачинитися. І то — скоріше водієві, ніж мені.

Я все намагалася побачити у виразі її обличчя хоча б краплю сумнівів, хоча б натяк на те, що вона йде на цей крок — без жодних пояснень і вибачень тому, що мусить. Тому, що щось — чи хтось — загрожує моєму чи її життю, а не тому, що вона прагне позбутися мене свідомо. І, здається, тієї миті я була ладна пробачити їй усе, аби вона лише сказала, що припустилася помилки. Помилки, що могла зруйнувати моє життя.

«Намагайся не злякатися, коли побачиш його обличчя» — слова Алевтини крутилися у пам’яті, немов пошарпана плівка, з кожним прогоном набуваючи нових відтінків. Хто такий «він»? І чому я маю боятися? Невже настільки потворний, що я не стримаю крик? Якщо так — чому вона віддала мене йому? Через гроші? Я думала, батько залишив їй достатньо, аби залишити мене у спокої. Та, схоже, помилялася.

Від цих запитань у мене почало пульсувати у скронях. Я посунулася на шкіряному сидінні, час від часу смикаючи пасок безпеки, ніби той міг дати відповідь хоча б на одне запитання із цього сюрреалістичного списку. Розблокувала телефон і почала набирати повідомлення Орисі, але застигла з тремтячим пальцем над екраном. Що я їй скажу? Що взагалі можна сказати у такій ситуації? Екран згас, а з ним і моє бажання втягувати ще когось у ці дивні події.

— Куди ми їдемо? — нарешті спитала я чоловіка за кермом. Голос мій звучав глухо, майже невагомо. Я відчувала, як сильно пересохло у роті та не могла навіть ковтнути через липкий клубок, що завис у ньому ще з самого ранку. Я так і не поснідала, тож тепер почувалася кепсько на додачу до хвилювання перед тим, що чекало на мене в кінці шляху.

Я не бачила, хто саме за кермом. Бачила лише темне коротке волосся, кутасту щелепу і гладко виголені щоки. І очі. Пронизливі, зелені. Чомусь знайомі. Погляд його — знайомий. Я прикусила щоку, намагаючись пригадати, де могла його бачити. Та на думку, ніби навмисне, не спадало нічого, крім останніх слів Алевтини.

Схоже, чоловік за кермом помітив мої роздуми: ми знову зустрілися поглядами у дзеркалі, і цього разу я відвела очі не так швидко. Мимоволі поглянула на його руки — вони спокійно лежали на кермі, рухи їх легкі, впевнені. Нігті доглянуті, шкіра чиста: жодного порізу, шраму чи мозоля, які могли б натякнути на його професію. Такі руки бувають або у хірургів, або… найманих вбивць. І ті, й інші працюють у рукавичках і не торкаються нічого важчого за знаряддя праці.

Я легенько хитнула головою, відганяючи похмурі думки. Та тиша між нами ставала густішою, немов затримувала дихання разом зі мною. Хотілося, аби він увімкнув радіо, просто щось — аби тільки не ця дзвінка, напружена порожнеча.

— Додому, — промовив він нарешті, знову глянувши у дзеркало.

І щось у мені, десь глибоко всередині, стиснулося від цього єдиного, але такого простого слова. Я не вірила, що колись зможу назвати те місце, яким би затишним чи, навпаки, похмурим воно не було, домом. Мій дім залишився далеко позаду. Там, де батьки були досі живі, а усі проблеми здавалися примарними.

Не знаю, скільки часу минуло, перш ніж чорна, мов ніч, автівка перетнула межу міста й занурилася у шум жвавого міського потоку. Водій їхав рівно, спокійно. А його «додому» осіло в моїй свідомості важким каменем. Вулиці минали повз нас, мов кадри на старій фотоплівці — розмиті, майже вицвілі від часу, чужі. Я зосереджено вдивлялася у обличчя перехожих, намагаючись заспокоїти розум.

Згодом ми знову безшумно вийшли на іншу межу міста і виїхали на майже порожню, добре освітлену трасу.

У якийсь момент мені здалося, що авто от-от зупиниться посеред старих сосон, серед запаху хвої, і… я зникну. Без новин, без подробиць, без сухого «зникла безвісти». А Алевтина нарешті зітхне спокійніше — мінус один претендент на спадок.

Та коли машина зупинилася біля високих кованих воріт подвір’я, яке було таке ж чуже, як і чоловік, з яким я мала зустрітися, я затримала подих. Пальці стискали пасок безпеки так сильно, що побіліли кісточки.

Водій дістав невеликий пульт, натиснув комбінацію, і ворота розійшлися. Автівка рушила вперед, углиб території.

Під’їзна доріжка, вимощена темною бруківкою, тягнулася довго, мов коридор до іншого життя. По боках — рівні ряди туй, зелених попри холод і сніг. Від яскравої білизни довкола боліли очі. Уся ця поїздка, як і день, здавалася поганим сном, що затягнувся. Я відчувала, як серце дріботить тривожно десь ад під горлом, як холонуть і терпнуть пальці. Мені здалося, що зараз я зустріну його — старого, бридкого і жорстокого, мов чисте зло, і крик мій буде першим, що порушить гнітючу тишу.

Дверцята відчинилися, впускаючи всередину холодне, терпке повітря. Чоловік, що привіз мене сюди, байдуже стояв збоку, тримаючи руки сплетеними за спиною. Руки він не подав — хоча, здавалось би, мав би за етикетом. Лише мовчки очікував на мене ззовні. На подвір'ї були лише ми.

Та я не звертала на це уваги. Вдихнула глибше — і ступила на бруківку.