Розділ 1. Міла

— Прокидайся!

Тон Алевтини — холодний і заклопотаний. Втім, як завжди. Вона крокує кімнатою діловито, навіть не звертаючи на мене уваги. Різко смикає важку штору, впускаючи до кімнати надто багато яскравого січневого світла. Я мружуся і сідаю у ліжку, потираючи ще сонні очі. Худорлява постать миготить перед очима, мов маятник. Мені хотілося б сказати їй, що досить грубо з її боку вриватися у мою кімнату отак, та віднедавна я більше не маю можливості диктувати жодних правил. Навіть у межах кімнати, де живу.

Вчора був мій двадцятий день народження.

За старою традицією, Алевтина влаштувала гучне гуляння з купою запрошених гостей — в основному ділові партнери бізнесу, що вона успадкувала після смерті мого батька, декілька вже знайомих мені облич, але жодного — зі списку моїх гостей. Вона швидше просила мене скласти його задля "годиться", ніж і справді мала намір бачити когось з моїх університетських друзів у своїх володіннях.

Воно й не диво, адже Крижаній Королеві геть не личать розваги. Лише холодний розрахунок заради отримання максимальної вигоди. Тому гості — лише заможні й вигідні, а подарунки — суто у конвертах. "На навчання" — так пояснювала вона, коли лишала мене без подарунків.

Здається, учорашній вечір і мав стати моїм подарунком, але, швидше, став величезним розчаруванням, театром абсурду і лицемірства, до якого, хоч я і не мала ніякого на те бажання, але звикла. Гості роз'їхалися вже далеко за північ, тож я не розраховувала побачити Алевтину раніше третьої години по обіді. Я коротко глянула на електронний годинник на приліжковій тумбі, не без подиву зауваживши, що зараз лише сьома тридцять ранку.

— І вам доброго ранку, Алевтино Вікторівно, — пробурмотіла я, опускаючи ноги на підлогу. — Щось сталося?

— Ти їдеш, — холодно і коротко відповіла вона.

Сон ніби рукою зняло. Я відчула, як буквально кожен м'яз у моєму тілі напружується, а коли її погляд зустрівся з моїм — взагалі забула, як дихати. Замість того лише незграбно провела долонею по волоссю, трохи розкуйовдженому від сну. Від виразу обличчя жінки під шкірою поповзли холодні мурахи.

— Але... — я замовкла, раптом силкуючись підібрати слова.

Я знала, що після смерті батька усе майно, включно із будинком, де ми живемо, декількома авто і ще одним мисливським будиночком далеко за містом, тепер належить виключно Алевтині. Не знаю, як вона цього домоглася, бо досі не можу повірити у те, що мій власний батько добровільно позбавив мене усього, фактично давши їй унікальну можливість викинути мене за поріг. Схоже, саме цим вона зараз і займалася.

— У тебе є пів години, авто вже чекає, — пробурмотіла вона, вдавано заклопотано поправляючи тканинну маску, що мала б приховати сліди учорашнього, на обличчі.

Алевтина вийшла геть, погойдуючи худорлявими стегнами і затріснула двері з такою силою, що я ледве не підстрибнула від несподіванки. Повільно оглянула кімнату, подумки прикидаючи, скільки б насправді часу знадобилося, аби зібрати усе своє життя у валізу. Мачуха усіма можливими способами намагалася показати, що тут мені не місце. Навіть мою кімнату на другому поверсі, у якій я виросла, у якій мама читала мені на ніч чудові казки, вона забрала собі, переобладнавши її під гардеробну для безлічі свого дизайнерського мотлоху. Тож тепер я жила у спальні на першому, що колись була гостьовою, не маючи навіть окремої ванної кімнати.

Руки тремтіли, коли я складала у сумку свої робочі зошити і підручники з права — Алевтині таки вдалося змусити мене вступити туди, куди хотіла саме вона, намагаючись зробити з мене першокласного адвоката. Але як я можу захищати інтереси і свободу інших, коли навіть свої відстояти не можу? Інакше чому я мовчки пакую своє життя по двох невеликих валізах, вже не особливо сподіваючись повернутися сюди одного дня?

Вперто складаю книжки, лишаючи все менше й менше місця для одягу. Та й він, якщо говорити прямо, здається непотрібним. Відчуття, наче я збираюся в дорогу в один кінець. Та чомусь навіть це мені здається кращим варіантом, ніж решту життя провести отак.

Грюкіт у двері застає мене, коли я сиджу на краю застеленого ліжка, збираючись з думками. Чому я дозволяю їй розпоряджатися власним життям? Я легко підіймаю рукав свого светра, оглядаючи маленький, тепер ледь помітний рубець. Ось чому.

А ще тому, що крім неї, здається, до мене нікому немає діла.

— Ходімо, — каже жінка вже трохи лагідніше, коли помічає мене цілком зібрану і абсолютно не готову до невідомості. — Я проведу тебе до авто.

Алевтина йде попереду, а я дрібочу ззаду, тримаючи по валізі у кожній руці. Зайвих питань не задаю. Власне, я взагалі не задаю питань. Лише сподіваюся, що те, що мене чекає попереду, хоча б не гірше за те, що я залишаю позаду.

— Не хвилюйся, — раптом говорить вона, зупинившись посеред темного коридору. Її шовковий халат до п'ят тихо шурхотить при кожному її, вкрай виваженому русі. — Він не образить тебе. Але спробуй не злякатися, побачивши його обличчя.

Я ковтнула важко. Серце стукало так, наче хотіло вискочити з грудей. І перша думка була одна: хто він? І чому я відчуваю, що моє життя зміниться назавжди?