Пролог

Я стою, наче дорога лялька, серед натовпу пристаркуватих бізнесменів. Наче колекційна статуетка, яку дістають всього раз на рік для особливо шанованих гостей. На мені довга сукня кольору шампань, вишита бісером і пайєтками. Вбрання хоч і ошатне, але неймовірно важке і надто сильно оголює мою худу спину. Я наче приз для переможця, якого ще не встигли визначити.

Величезна зала прикрашена помпезно і з особливим розмахом з нагоди ювілею Алевтини — жінки мого батька і за сумісництвом моєї мачухи. Високо статусний натовп у шикарних масках тихо гуде навколо, немов рій кровожерливих шершнів. Я тримаюся рівно, немов струна, ніби мені у хребет встромили сталевий прут, дихаю повільно, високо задерши підборіддя. Я поки не бачу її, але уважно прислухаюся, намагаючись відчути її заздалегідь, підготуватися до зустрічі. Знаю, що за мною спостерігають надто уважно і якщо я не хочу отримати по руках цього ж вечора, коли усі гості нарешті покинуть маєток, маю поводитися так, аби не зганьбити свою мачуху.

— Міла, підійди до нас.

Сорокарічна жінка, прикрашена діамантами і золотом, мов ялинка на Різдво, здіймає у повітря худорляву руку з довгими гострими нігтями і підкріплює власні слова жестом, яким радше підкликають мисливських собак. Ковтаю чергову образу і крокую до неї і огрядного чоловіка поруч дрібними кроками — спідниця у сукні надто вузька, а довгий шлейф, так само важкий, як і сукня, тягнеться позаду і тихо шурхотить полірованою підлогою. Підбори, які вона для мене обрала — надто високі, а ремінці на них тонкі і впиваються у шкіру ступнів. Та я терплю, надягнувши на обличчя витреновану посмішку.

Бо треба бути слухняною. Бо непослух карається ще болючіше.

— Познайомся, доню, — тягне вона так солодко, що мене починає нудити. Це все гра. Дурнувата і надто неправдоподібна, але, здається, крім мене цього ніхто не помічає, навіть батько. — Це Антон Дмитрович, друг сім'ї.

Чоловік років п'ятдесяти посміхається мені так масно, що хочеться вмити обличчя. Змити з нього увесь макіяж, що його так ретельно накладала візажистка Алевтини. Він — ніби маска. А ми всі — частина балу-маскараду на її честь.

— Приємно познайомитися, Міло, — улесливо муркотить стариган і торкається тильної сторони моєї долоні своїми зморшкуватими, наче курага, губами, залишаючи вологий слід на шкірі.

Від цього жесту шкірою моєї оголеної спини повзуть дрібні мурахи відрази, а шлунок скручує у тугий вузол. Заледве тримаюся, аби не виблювати пару канапок і бокал соку на його начищені до дзеркального блиску черевики. Схоже, Алевтина помічає швидкоплинну зміну у виразі мого обличчя, бо я вже відчуваю цей важкий, майже нищівний погляд на своїй щоці. Наче тавро.

— І мені, — вичавлюю, придушуючи напад нудоти. — Я можу йти?

— Антон Дмитрович — ректор столичного університету права, — продовжує мачуха, ігноруючи моє питання. — Ми обговорювали з ним твої можливості до вступу...

Вона щось говорить, а я не можу думати ні про що більше, ніж погляд у натовпі, який стежить за мною надто пильно. Зелені, майже смарагдові очі незнайомця виділяються, немов дві комети. Я не знаю, хто цей чоловік і не знаю, що він робить у цьому театрі абсурду, але чомусь його погляд за витонченою маскою змушує волосся на загривку ставати дибки. Хитаюся, немов шлюпка у штормовому морі і не можу дихати. Не кажучи вже про те, аби заховати свої очі у підлогу, як то часто буває.

Я більше ніколи не бачила цього обличчя. Але його очі... Їх я не забуду ніколи.

Тоді я ще не знала, що саме цей погляд, який став моїм прокляттям на довгі роки, стане моїм порятунком.