Глава 37

Розділ 4. ТІЛЬКИ МІЙ. ТІЛЬКИ МОЯ.

Глава 37

Еріка

Я прокинулася тоді, коли за вікном тільки починало світати.

Небо ще не встигло набути звичного ранкового блакитного відтінку, а між будинками лише проступала бліда смуга світла, що повільно розчиняла нічну темряву. У кімнаті панувала тиша, порушувана хіба що тихим гудінням міста, яке поступово прокидалося десь далеко внизу.

Я не одразу зрозуміла, де перебуваю. Кілька секунд просто лежала із заплющеними очима, насолоджуючись приємним теплом, м'якою подушкою й відчуттям чиєїсь руки, що міцно обіймала мене за талію. Потім відчула теплий подих на своїй ключиці, а за мить усвідомила, що чиясь нога перекинута через мою, наші ступні переплелися під ковдрою, а до мого боку притискається чоловік, якого я бажала понад усе на світі.

Влад.

Він спав на сусідній подушці, вткнувшись носом мені в ключицю й обіймав мене з такою довірливою невимушеністю, ніби навіть уві сні не збирався ризикувати тим, що я можу кудись подітися. Його темне волосся скуйовдилося, кілька пасом упали на чоло, а губи ледь помітно торкалися моєї шкіри щоразу, коли він видихав.

Усмішка з'явилася на моєму обличчі сама собою.

Ми були в його спальні.

У його ліжку.

Разом.

І, Господи, як же приємно було усвідомлювати, що цього разу мені не доведеться переконувати себе, ніби все це лише сон, який розвіється, щойно я розплющу очі.

Спогади вчорашнього вечора накрили мене з головою, змушуючи ще ширше усміхнутися. Я обережно повернула голову, щоб краще роздивитися Влада, але він лише міцніше притиснув мене до себе й сонно потерся носом об мою ключицю.

- Навіть не думай тікати, - пробурмотів він, не розплющуючи очей.

Я завмерла.

- Ти хіба не спиш?

- Уже ні.

- Тоді, може, поясниш, звідки ти знаєш, про що я думаю?

Влад ледь помітно всміхнувся, так і не підводячи голови та не розплющуючи очей.

- Ти надто підозріло тихо лежиш. Зазвичай, коли прокидаєшся, то або намагаєшся непомітно вибратися з-під ковдри, або починаєш роздивлятися мене так, ніби шукаєш докази якогось злочину.

Я тихо засміялася.

- Можливо, я саме цим і займаюся.

- Тоді шукай ретельніше, крихітко. Я підозріло бездоганний.

- Твоя скромність колись тебе погубить.

- Головне, щоб ти була поруч і могла засвідчити мою трагічну загибель.

Влад нарешті розплющив очі й подивився на мене. Його погляд був сонним, теплим і таким ніжним, що мені раптом захотілося поцілувати його просто за те, що він існує. Я провела пальцями по його скуйовдженому волоссю, прибираючи пасмо з чола і він заплющив очі від задоволення, притулившись щокою до моєї долоні.

Я не могла повірити, що ще зовсім недавно думала, ніби більше ніколи не матиму нагоди торкатися його ось так.

Ще вчора ввечері я стояла посеред святкової зали й слухала пісню, яку Влад написав для мене. Я дивилася на нього зі сцени й намагалася зрозуміти, як чоловік, який завдав мені стільки болю, може водночас змушувати моє серце битися так, ніби воно належить тільки йому. А тепер лежала в його ліжку, загорнута в його обійми й могла спокійно вдихати знайомий аромат його шкіри, не боячись, що за мить він знову зникне.

Мабуть, саме так і виглядало щастя, коли воно переставало бути чимось недосяжним і нарешті ставало справжнім.

Я знову заплющила очі, дозволяючи спогадам повернути мене до початку нашої ночі.

Після того як ми залишили банкетну залу, Влад відвіз мене до підземного паркінгу торгового центру, де я погодилася дати йому ще один шанс. А потім ми цілувалися в машині так, ніби обоє намагалися надолужити кожну хвилину, проведену нарізно. У якийсь момент я вирішила, що для таких справ потрібен автомобіль трохи більший за його елегантний спортивний BMW.

Не те щоб це завадило нам отримати бажане.

Просто моя голова раз у раз зустрічалася з дахом автомобіля і щоразу, коли я намагалася не звертати на це уваги, Влад починав сміятися, а я погрожувала, що наступного разу виберу для наших пригод його робочий кабінет.

Звісно, він відповів, що в кабінеті буде достатньо місця для усіх моїх побажань.

Він поцілував мене так, що я миттєво забула, про що збиралася сперечатися.

Якщо чесно, я настільки скучила за ним, за його дотиками, за відчуттям його всередині себе й за тією особливою близькістю, яка могла існувати тільки між нами, що зовсім не зважала на незручності. Мені було байдуже, що сукня постійно заважала, що в салоні бракувало місця, а моя голова, здається, невдовзі мала отримати гулю розміром з Австралію.

Я просто хотіла його.

Не тільки тому, що бажання накопичувалося в мені протягом довгих тижнів розлуки, а й тому, що в ту мить я нарешті відчула: між нами більше немає тієї крижаної відстані, яку ми самі створили своїми помилками. Я могла торкатися його, цілувати, чути його сміх і не боятися, що він раптом відсторониться, вирішивши за нас обох, ніби ми не маємо майбутнього.