Глава 36

Глава 36

Еріка

Автомобіль плавно рухався вечірніми вулицями, а я продовжувала дивитися на Влада, не бажаючи втрачати жодної миті. Він теж дедалі частіше поглядав на мене і щоразу в його очах з'являлося щось таке, від чого мені хотілося усміхнутися й водночас сховати обличчя в його плече.

Нарешті Влад глибоко вдихнув.

- Ріко, я знаю, що обіцяв не тиснути на тебе з відповіддю і я справді намагався дотриматися цієї обіцянки. Але я досі не до кінця розумію, у якому ми зараз статусі.

Я ледь помітно підняла брови.

- У якому статусі?

- Не змушуй мене відповідати на власне запитання, бо я можу сказати щось на кшталт «двоє людей, які цілуються на очах у сотні гостей» і це буде не надто красиво.

Я пирснула зі сміху.

- Ти неймовірний.

- Я знаю. - Він усміхнувся, але за мить знову посерйознішав. - Та якщо без жартів, мені, мабуть, потрібно почути пряму відповідь від тебе. Я не хочу більше здогадуватися, що ти відчуваєш, або вирішувати за тебе, чого ти хочеш. Я хочу, щоб ти сама сказала мені, чи є в нас шанс. Чи ти готова…

- Я згодна.

Влад замовк.

Його великий палець завмер на моїй долоні, а погляд на мить ковзнув по моєму обличчі й знову повернувся до дороги. Я побачила, як він насупився, намагаючись зрозуміти, чи правильно почув мої слова.

- Що? - Нарешті перепитав він.

Я повернулася до нього й усміхнулася.

- Я згодна спробувати ще раз. Це моя відповідь.

Цього разу Влад подивився на мене так, ніби я щойно повідомила йому, що виграла для нас обох мільйон доларів.

Він не відповів. Просто дивився на мене і в його очах змінювалися десятки емоцій: здивування, недовіра, радість, полегшення. Мені здалося, що він навіть забув, куди їде, бо його погляд настільки міцно зачепився за мій, що на кілька секунд ми обоє випали з реальності.

- Влад, - тихо покликала я, стримуючи усмішку. - Дорога.

- Так, дорога, - повторив він, але очей від мене не відвів.

Наступної миті автомобіль різко сповільнився і Влад, нарешті згадавши, що сидить за кермом, повернув на найближчий в'їзд до торгового центру. Він спустився на підземне паркування, проїхав кілька рядів майже порожніх місць і зупинився на вільному паркомісці якнайдалі від ліфта.

Я не втрималася й засміялася.

- Ти щойно мало не забув, як керувати автомобілем?

- Я щойно почув, що жінка, яку я кохаю понад усе на світі, погодилася дати мені ще один шанс. Якщо ти очікувала, що я після цього спокійно продовжу їхати за маршрутом, то ти явно переоцінюєш мої здібності.

Він вимкнув двигун.

Тиша, яка запанувала в салоні, раптом стала зовсім іншою. Ми більше не рухалися крізь місто, нас не розділяли світлофори, зустрічні автомобілі та необхідність стежити за дорогою. Тепер Влад міг дивитися на мене стільки, скільки хотів.

І він дивився.

- Ти справді даєш мені шанс? - Запитав він, уже зовсім тихо, ніби боявся, що друга моя відповідь буде іншою.

Я лише кивнула. Жодного слова не змогла вимовити. Не тому, що сумнівалася, а тому, що раптом відчула: якщо спробую щось сказати, голос мене підведе. Я дивилася йому просто у вічі й дозволяла йому побачити все, що не могла передати словами.

«Так, Влад. Я справді даю тобі шанс.

Не тому, що забула біль, який ти мені заподіяв. Не тому, що тепер упевнена, ніби ми більше ніколи не помилятимемося. І не тому, що одна прекрасна пісня здатна чарівним чином стерти все погане, що сталося між нами.

Я давала тобі шанс, бо кохала тебе.

Бо вірила, що ми можемо навчитися бути чесними одне з одним, навіть коли страшно. Бо хотіла, щоб наступного разу, коли між нами виникне непорозуміння, ти не тікав, а залишався й запитував. Бо я теж була готова вчитися говорити про свої почуття, не ховаючи їх за образою та гордістю.

І тому, що без тебе мій світ був не зовсім й порожнім, але не таким, яким я хотіла його бачити.»

Влад повільно видихнув і його губи розтягнулися в усмішці, від якої в мене підкосилися б ноги, якби я зараз стояла.

- Крихітко… Ти навіть не уявляєш, яким щасливим я зараз себе почуваю.

- Можливо, уявляю, - прошепотіла я.

- Ні. - Він похитав головою. - Я намагався уявити цей момент стільки разів, що, здається, вже міг би написати окрему книгу про всі можливі варіанти твоєї відповіді. Але жоден із них не був настільки прекрасним, як те, що ти щойно сказала.

Я хотіла відповісти, але Влад уже потягнувся до мене через центральну консоль.

Його долоня торкнулася моєї щоки, пальці ковзнули за вухо і він поцілував мене.

Я відповіла миттєво.

Усі слова, які ми щойно сказали одне одному, всі обіцянки й пояснення раптом відступили на другий план, поступившись місцем почуттям, які ми надто довго стримували. Я потягнулася до нього, вчепилася пальцями в його піджак і притиснулася губами до його губ із такою силою, ніби хотіла надолужити кожен день, коли не могла цього зробити.