Глава 35

Глава 35

Еріка

У Влада була одна надзвичайно дратівлива риса: він умів виглядати так, ніби весь світ належав йому, навіть коли сам ледь стримував емоції.

Я зрозуміла це ще тоді, коли він повів мене до виходу з банкетної зали, тримаючи за руку й усміхаючись так підступно, наче щойно провернув столітню аферу. Він майже не звертав уваги на обурені вигуки Алекса, не зважав на усмішки гостей і навіть не озирнувся, коли хтось із його колег гукнув йому навздогін, щоб привітати з виступом.

У нього була важливіша справа.

Я.

І, якщо чесно, я зовсім не заперечувала проти такого повороту подій.

За кілька хвилин ми вже сиділи в його чорному BMW M4 Competition з чіткими лініями кузова, низьким силуетом і салоном, який пахнув шкірою, дорогим парфумом та Владом. Мені завжди здавалося, що його машина надто добре пасує своєму власникові: елегантна, швидка, впевнена в собі й трохи нахабна. Вона не намагалася привернути увагу зайвими прикрасами, але все одно змушувала озиратися, коли проїжджала повз.

І коли створювала феєрверки з калюж, - подумала я, згадавши свій перший день у Києві.

Утім, зараз я майже не помічала ні шкіряних сидінь, ні м'якого підсвічування панелі приладів, ні міських вогнів, які ковзали по вікнах.

Я дивилася на Влада.

Він завів двигун, виїхав зі стоянки біля закладу й повернув на вечірню вулицю. У салоні було тихо. Музика не грала, телефон не сповіщав про нові повідомлення, а ми обоє, здавалося, не хотіли порушувати цю тишу чимось зайвим.

Влад сидів розслаблено, трохи відкинувшись на спинку крісла. Однією рукою він кермував, а іншою тримав мою долоню, неквапливо погладжуючи великим пальцем її внутрішній бік. Його рухи були такими природними, ніби він робив це все життя й навіть не замислювався, наскільки сильно я скучила за цим простим дотиком.

Час від часу Влад відривав погляд від дороги й дивився на мене. Кожного разу я ловила його погляд і не відводила очей, навіть коли він усміхався кутиками губ, помічаючи мою впертість.

Я не могла надивитися на нього.

Мені хотілося роздивитися кожну рисочку його обличчя, запам'ятати ледь помітну зморшку між бровами, яка з'являлася, коли він зосереджувався на дорозі та те, як світло вуличних ліхтарів підкреслювало синяву його очей. Хотілося переконатися, що він справді поруч, що це не сон і що за кілька хвилин я не прокинуся у своїй квартирі, знову залишившись наодинці зі спогадами про його пісню.

Я вдихнула на повні груди й нарешті наважилася порушити мовчання.

- Ти зник…

Мій голос прозвучав тихо, без звинувачення, хоча ще зовсім недавно я могла б вимовити ці слова з образою, а Влад неодмінно спробував би захиститися жартом. Тепер мені просто хотілося зрозуміти.

Він трохи сильніше стиснув мою долоню, а потім знову погладив її великим пальцем.

- Так, - відповів Влад після короткої паузи. - Зник.

Я повернулася до нього всім корпусом, наскільки дозволяв ремінь безпеки.

- І куди ти подівся?

- Незабаром після мого незабутнього польоту на колесі огляду я поїхав у відрядження. У новому філіалі залишалися незавершені справи і я вирішив владнати їх особисто.

Я насупилася.

- Ти?

- Я. - Кутики його губ повільно піднялися.

- Влад, ти не надто цікавився фірмою. Чому ти, а не Алекс? Він зазвичай брав на себе відрядження.

Він тихо засміявся, не відводячи погляду від дороги.

- Я знав, що ти це помітиш.

- То, може, поясниш, що саме змінилося?

- Я поїхав, щоб дати тобі простір, якого ти потребувала.

Його відповідь виявилася настільки простою, що я навіть не відразу зрозуміла її зміст.

- Простір?

- Саме так, крихітко. - Він повернув голову й подивився на мене, перш ніж знову зосередитися на дорозі. - Я обіцяв не тиснути на тебе, пам'ятаєш? Але знати, що я маю триматися осторонь і справді триматися осторонь - це, як виявилося, дві абсолютно різні речі.

Я мимоволі всміхнулася.

- Невже тобі так важко було не стежити за мною?

- Не нагадуй мені про колесо огляду. Я мав би досі сердитися, що ти підмінила квитки й домовилася з працівником атракціону, щоб він не випускав нас звідти до кінця робочого дня.

- Не перекладай на мене провину за свої страхи, сусіде. До того ж ви обійшли лише шість кіл.

- Я не перекладаю. Я просто визнаю, що в тебе є певні схильності до тероризму.

Я розсміялася, а Влад задоволено всміхнувся, ніби саме заради цього й затіяв суперечку. Проте його усмішка швидко пом'якшала.

- Якби я залишився в місті, то не зміг би триматися від тебе осторонь, - зізнався він тепер повністю серйозно. - Я б постійно шукав привід зустріти тебе. Міг би "випадково" опинитися біля твоєї роботи, раптом згадати, що мені потрібна кава саме з твоєї кав'ярні, або знайти ще якусь геніальну причину прийти до Алекса додому з робочими питаннями.