Глава 34

Глава 34

Еріка

Я не стала витирати сльози.

Нехай бачить. Нехай хоча б цього разу знає, що його слова дісталися до мене, що я почула кожне зізнання, кожну обіцянку, кожен прихований біль, який він не зміг вимовити інакше.

А потім зал вибухнув оплесками.

Люди підвелися зі своїх місць, хтось вигукнув щось захоплене, хтось засвистів. Влад трохи розгублено всміхнувся, наче лише тепер згадав, що навколо нього стоїть повна зала гостей, а не тільки я. Він провів долонею по волоссю, злегка нахилив голову на знак подяки й узяв мікрофон.

І, звісно ж, перше, що він зробив - зіпсував усю серйозність моменту.

- Так, я знаю, що ви всі зараз подумали, - почав він, дочекавшись, поки оплески стихнуть. - Що це був надзвичайно зворушливий виступ, після якого мені варто було б одразу піти зі сцени й залишити вас із прекрасними почуттями. Але, на жаль, життя несправедливе, а я сьогодні ще й вимушений працювати.

Зала засміялася.

Я теж усміхнулася крізь сльози. Ось він. Мій Влад. Навіть після такої пісні не міг утриматися від жарту.

- Взагалі-то, сьогодні цю промову мав виголошувати Алекс, - продовжив він, недбало спершись на стійку мікрофона. – і я до неї зовсім не готовий. Але мій партнер вирішив, що найкращий час поїхати за своєю дівчиною саме тоді, коли йому належить виконувати робочі обов'язки.

Знову пролунав сміх.

- Його дівчина застрягла в заторі, - пояснив Влад, зображуючи глибоку скорботу. - А Алекс, замість того щоб героїчно доручити комусь її порятунок, особисто вирушив на допомогу. І тепер я стою тут, без підготовленої промови, без плану й без жодної можливості виставити йому рахунок за моральні збитки. Хоча ні, останнє я ще обов'язково зроблю.

Зала зареготала голосніше.

Я похитала головою, усміхаючись. Алекс і Влад були друзями стільки років, що їхні взаємні підколи вже давно стали окремою формою спілкування. І все ж я не могла не помітити, як легко Влад перейшов від пісні, у якій відкрив переді мною душу, до звичного жартівливого тону. Він умів це робити краще за будь-кого: давати людям привід сміятися, коли сам ледве тримався на ногах від почуттів.

- Але якщо серйозно, - сказав він і його голос став упевненішим, хоча усмішка залишилася, - я хочу подякувати кожному з вас. Ця компанія ніколи не була просто офісом, набором кабінетів чи цифрами у звітах. Вона стала тим, чим є сьогодні, завдяки людям, які щодня приходили сюди, працювали, шукали рішення, виправляли помилки й не дозволяли нам піти на дно навіть тоді, коли здавалося, що обставини докладають до цього всіх зусиль.

Гості уважно слухали.

- Ми всі знаємо, що за кожним успіхом стоїть набагато більше роботи, ніж бачать люди збоку. І я справді пишаюся тим, що ми зробили разом. Компанія росте, розвивається й отримує нові можливості, а це означає, що настав час рухатися далі. Тому… - Зробив він невелику паузу. - Я радий повідомити, що ми відкриваємо новий дочірній філіал на заході країни!

Зала знову вибухнула оплесками, а Влад усміхаючись, чекав, поки стихне гамір, а потім додав:

- Подробиці ви отримаєте від Алекса, щойно він повернеться з рятувальної операції. Сподіваюся, він привезе Єву живою, здоровою й не надто злою на наші київські дороги. А тепер, якщо ви дозволите, я хотів би завершити свою вимушену кар'єру промовця, поки мене не попросили оголосити ще й меню на вечерю.

Люди знову засміялися.

Влад подякував присутнім, передав мікрофон ведучому й поклав гітару на підставку. Кілька співробітників одразу рушили до нього, щоб привітати з виступом, потиснути руку й обмінятися враженнями. Він відповідав на привітання, усміхався, кивав, але його погляд раз у раз повертався до мене.

Я ж у свою чергу не рухалася.

Не тому, що не могла. Просто раптом усвідомила, що боюся зрушити з місця й зруйнувати цей момент. Усе, що відбувалося, здавалося настільки неймовірним, що я хотіла запам'ятати кожну секунду: його голос, мелодію, погляд, навіть те, як він тримав мікрофон і намагався жартувати, хоча його очі весь час шукали мене серед натовпу.

Сльози вже висохли на моїх щоках, залишивши лише ледь помітну вологу. Я не витирала їх, не поправляла волосся й не думала про те, який вигляд маю після такого емоційного потрясіння.

Я просто дивилася на Влада й усміхалася.

І, здається, саме це стало для нього останньою краплею.

Він перестав слухати чергового співробітника, який щось захоплено розповідав йому, перепросив і почав пробиратися крізь натовп у мій бік. Хтось поплескав його по плечу, хтось спробував затримати, щоб поставити запитання, але Влад лише коротко відповідав і продовжував іти.

Він йшов до мене так, ніби всі ці люди, столи, келихи й святкові вогні були лише перешкодами між ним і єдиним місцем, де він насправді хотів опинитися - поруч зі мною.

Коли Влад нарешті зупинився навпроти, я помітила, що він дихає трохи частіше, ніж зазвичай. Можливо, через виступ. Можливо, через те, що поспішав. А можливо, він боявся почути від мене ті самі слова, які я ще кілька тижнів тому могла б сказати йому без вагань: що все скінчено й у нас більше немає майбутнього.