Глава 33

Глава 33

Еріка

Я вперше чула його голос, коли він співав.

Божечки, він співав перед сотнею людей. Для мене.

Я стояла посеред святково освітленої зали, стискаючи в пальцях тонкий келих із шампанським і намагалася переконати себе, що все це не витвір моєї уяви, а відбувається насправді. Що на сцені справді стоїть Влад, мій нестерпний, самовпевнений, до нестями впертий сусід, якому я колись оголосила війну через шум після десятої вечора, а тепер він дивиться на мене так, ніби в цілому світі не залишилося нікого, крім мене.

Він тримав гітару, недбало притиснувши її до себе і його пальці впевнено ковзали струнами. Чорний смокінг сидів на ньому настільки добре, що це здавалося особистою образою для всіх жінок та чоловіків у радіусі кількох метрів. Темне волосся трохи спадало на чоло, а сині очі, які я знала до найменших відтінків, не відривалися від мене.

Я навіть не підозрювала, що він уміє співати.

Точніше, я ніколи не замислювалася над цим. Влад міг годинами говорити про музику, міг жартувати про власні музичні смаки, міг увімкнути щось у машині й почати відбивати пальцями ритм на кермі, але я жодного разу не чула, щоб він заспівав. Навіть наодинці. Навіть жартома. Я знала тільки те, що він пише музику, але не співає.

А тепер його голос заповнював залу, огортаючи кожного, хто його чув й водночас залишаючи мене наодинці з ним.

Голос виявився низьким, трохи хрипким, теплим і дивовижно ніжним. У ньому було щось таке, від чого в мене стискалося серце, а шкіра вкривалася мурашками. Він не намагався вразити слухачів складними вокальними трюками чи демонструвати на що здатен. Він просто співав і кожне слово звучало так щиро, ніби Влад більше не вмів брехати, ховатися за жартами чи вдавати, що йому байдуже.

Я забула про келих у своїй руці, про людей, які стояли навколо мене, про те, що ще кілька хвилин тому збиралася піти додому, бо не могла більше витримувати цієї порожнечі, яка оселилася всередині мене за останні тижні.

Влад співав перший куплет і я відчувала, як щось невидиме торкалося найболючішого місця в моїй душі.

Я залишив між нами тишу,

Замість того щоб спитати: «Чому?»

Ти чекала, що я тебе почую,

А я втік від правди у пітьму.

Я перестала дихати.

Господи…

Він не просто співав. Він розповідав нашу історію.

Про мої запитання, на які він не захотів відповісти. Про свої висновки, зроблені без жодного доказу. Про ту дурну, болючу тишу, яку ми дозволили вирости між нами, хоча могли зруйнувати її одним відвертим реченням.

Влад ледь помітно змінив положення пальців на грифі й мелодія стала ще ніжнішою. Він підняв голову, зустрівся зі мною поглядом і продовжив співати.

Ти стукала тричі крізь стіни,

І я чув та не знав, як прийти.

Я шукав у собі причини,

Щоб знову до тебе шлях знайти.

Мені захотілося заплакати.

Я згадала вчорашню ніч, коли сиділа на підлозі у своїй кімнаті, притискаючи до грудей старий паперовий літачок. Згадала, як три рази постукала в стіну й сказала в порожнечу, що мені стало дуже важко. Як зізналася, що досі його кохаю, що мені бракує його присутності, його голосу, його безглуздих жартів і навіть його звички поводитися так, ніби весь світ існує для того, щоб випробовувати його терпіння.

Я думала про те, що він випадково почув моє зізнання і не могла уявити, що він відповість мені на нього ось так.

Перед сотнею людей. На сцені. З гітарою в руках. З піснею, яку написав для мене.

Я ковтнула повітря, але воно застрягло десь посеред грудей. У голові крутилася лише одна думка: як давно він готувався до цього?

Адже таку пісню неможливо написати за одну ніч. Неможливо зібрати слова, знайти мелодію, підібрати кожну ноту й перетворити власні помилки на щось настільки відверте лише за кілька годин після мого випадкового зізнання.

Впевнена, що Влад не ухвалив це рішення вчора ввечері.

Він не прокинувся вранці, не подумав, що йому варто зробити якийсь красивий жест і не вирішив імпровізувати перед гостями. За цією піснею стояли дні, можливо, тижні роботи. Час, коли він залишався наодинці зі своїми думками, коли шукав слова, які могли б передати те, чого не зміг сказати мені в обличчя.

І раптом я зрозуміла дещо, від чого в грудях стало боляче й тепло водночас.

Увесь цей час я припускала, що Влад поступово забуває мене. Що він втомився чекати, що нарешті вирішив відступити й дозволити мені жити далі. Я переконувала себе, що, можливо, йому справді вдається відпустити мене, тоді як я досі прокидалася з його ім'ям у думках і засинала, згадуючи його усмішку.

А він писав мені пісню.

Поки я намагалася навчитися жити без нього, він шукав спосіб попросити вибачення так, щоб я нарешті його почула.

Не вимагав відповіді. Не стукав у двері. Не ловив мене біля під'їзду, не намагався змусити вислухати чергові пояснення. Він дав мені простір, як і обіцяв, але не припинив боротися за нас.