Глава 30

Глава 30

Еріка

Спершу це був лише тихий схлип, який я спробувала придушити долонею. Потім ще один - сильніший,  а за ним ще один, після якого дихання раптом стало уривчастим, ніби я довго бігла й тепер не могла набрати достатньо повітря. Я спробувала вдихнути глибше, але замість полегшення відчула, як горло стискає болючий клубок, а груди судомно здіймаються від кожного нового схлипу.

Я сповзла з ліжка на підлогу й притулилася спиною до стіни.

Коліна самі підтягнулися до грудей і я обхопила їх руками, намагаючись хоч якось утримати себе в купі. Холодна стіна торкалася потилиці, а з відчинених балконних дверей тягнуло прохолодним повітрям. Вітерець гуляв по оголених руках і ногах, пробирався під тонку тканину піжами, але я майже не звертала на нього уваги.

Я відчувала лише сльози.

Вони стікали щоками, залишаючи мокрі доріжки, які холодило осіннє повітря. Я витирала обличчя рукавом, але сльози з’являлися знову і дуже швидко я перестала намагатися зупинити їх. Моє дихання ламалося на короткі, болючі вдихи, а з грудей виривалися звуки, які я не впізнавала. Так плачуть не тоді, коли розбили серце одним необережним словом. Так плачуть, коли довго збирають уламки самотужки, не дозволяючи собі визнати, наскільки сильно порізалися.

Я притиснула долоню до рота, щоб не розбудити Алекса, хоча розуміла, що він навряд чи почув би мене крізь зачинені двері своєї кімнати. Мені було соромно за цей плач, за те, що я втратила контроль, за те, що не змогла залишитися тією зібраною, розсудливою Ерікою, яка вміє тримати голову високо й не дозволяє нікому побачити, як їй боляче.

Але я більше не могла.

Я не могла й далі переконувати себе, що мені достатньо трьох коротких повідомлень на день. Не могла вдавати, що тиша за стіною мене не турбує, що я не шукаю його поглядом серед перехожих і що не здригаюся від кожного звуку в під’їзді, сподіваючись почути його кроки.

Я втомилася бути сильною.

Втомилася щодня нагадувати собі, що маю право на образу, що не повинна поспішати з прощенням, що кохання не може виправдати всього. Я знала це й досі не могла зрозуміти, чому усвідомлення власної правоти не робило мене менш нещасною.

Мій погляд опустився на записку, яку я досі стискала в пальцях.

«Якщо колись стане дуже важко - постукай у стіну. Я буду поруч».

Я прочитала ці слова ще раз і з моїх грудей вирвався такий гіркий схлип, що я зігнулася навпіл, притискаючи аркуш до себе.

- Ти ж сам написав це, - прошепотіла я крізь сльози. - Сам написав, Влад…

Голос зірвався на останньому слові.

Я повернула голову й подивилася на стіну позаду себе. Звичайна стіна. Та сама, що відділяла мою квартиру від його. Та сама, за якою колись лунала музика, чулися його кроки й часом долітав сміх. Та сама, до якої я тепер притискалася, ніби вона могла втримати мене від остаточного падіння.

Я підняла руку.

Мені вистачило б кількох секунд, щоб передумати. Можна було відкласти записку, витерти обличчя, зачинити балконні двері й удати, що нічого не сталося. Можна було знову сховати всі почуття під звичну броню, дочекатися ранку й повернутися до роботи, де я вміла усміхатися відвідувачам і говорити про книжки так, ніби моє власне життя не перетворилося на заплутаний роман із надто болючим сюжетом.

Але я не передумала й тричі постукала у стіну.

Ледь чутно, майже несміливо, ніби боялася, що навіть ці три удари можуть порушити якусь невидиму межу між нами.

Потім опустила руку й, схиливши голову, прошепотіла:

- Мені стало дуже важко.

Мої слова розчинилися в тиші.

Я не знала, чи Влад вдома. Не знала, чи міг він мене почути, чи перебував за багато кілометрів звідси, занурений у роботу та нескінченні справи. Не знала навіть, чи пам’ятав він про цю записку, яку колись склав у паперовий літачок і відправив мені на балкон.

Але я сказала це.

Уперше за багато тижнів я не намагалася приховати свій біль, не добирала слів і не переконувала себе, що маю впоратися сама. Я просто дозволила собі бути людиною, якій боляче, яка сумує, яка досі кохає чоловіка, що її образив, і яка вже не знає, як поєднати ці почуття з бажанням захистити себе.

І тоді, сидячи на підлозі у власній кімнаті, я почала говорити.

Спочатку тихо, уривчасто, з паузами, під час яких намагалася відновити дихання. Потім слова полилися самі, ніби всередині мене нарешті зламалася перегородка, за якою я стільки часу стримувала все невисловлене.

- Ти навіть не уявляєш, як мені було боляче, - прошепотіла я, дивлячись на стіну. - Ти просто зник. Я чекала, що ти зателефонуєш, напишеш, поясниш, що відбувається, але тебе не було. А потім ти повернувся… з нею.

Я заплющила очі, і спогад миттєво повернув мене в той вечір.

Я досі пам’ятала, як побачила Влада з іншою дівчиною. Як намагалася зрозуміти, хто вона, чому перебуває поруч із ним і що все це означає. Я пам’ятала, як шукала в його обличчі хоча б якийсь знак, що він помітив мене, що йому не байдуже, що він хоча б спробує пояснити, чому зник, а тепер стоїть поруч із незнайомкою так, ніби нічого не сталося.