Глава 29

Глава 29

Еріка

Коли на екрані з’явилися фінальні титри, я зрозуміла, що ледве стримую позіхання.

Ми з Алексом провели вечір на дивані у вітальні, дивлячись фільм, який він вибрав після моїх категоричних заяв, що сьогодні я не хочу ні про що думати, нікого рятувати й навіть не збираюся обирати, що нам дивитися. Це був один із тих рідкісних вечорів, коли мій брат не мав жодних термінових справ, телефон не розривався від робочих дзвінків, а Єва пішла на зустріч з друзями. Тож ми вирішили скористатися нагодою й провести трохи часу разом.

Колись такі вечори були для нас звичними. Ми могли сперечатися через фільм, замовляти щось смачне, сміятися з дурних жартів і поводитися так, ніби доросле життя з його нескінченними обов’язками нас зовсім не стосується. Останнім часом подібних моментів ставало дедалі менше, тому я навіть була вдячна за цю маленьку можливість побути просто сестрою, а не людиною, яка постійно намагається розібратися у власних почуттях.

- Якщо ти ще раз позіхнеш, я вирішу, що мій вибір фільму був настільки жахливим, що ти засинаєш на знак протесту, - повідомив Алекс, вимикаючи телевізор.

- Твій вибір фільму й справді був жахливим, але я надто втомилася, щоб протестувати та визнаю лише те, що хочу спати.

Він засміявся й легенько штовхнув мене плечем, коли я підвелася з дивана.

- Іди вже, трудоголічко. Може, хоч з завтрашнього дня перестанеш брати на себе стільки змін.

- Скажи це Марті, яка навчається, а я змушена працювати за двох.

- Я передам їй твої скарги, щойно вона з’явиться в зоні досяжності.

- Не смій. Вона ще вирішить, що я справді скаржуся.

- А хіба ні?

Я показала йому язика, за що отримала у відповідь черговий сміх, і попрямувала до своєї кімнати.

Уже за дверима я сперлася на них спиною й на кілька секунд заплющила очі. Останні тижні я працювала без вихідних, намагаючись заповнити кожну вільну годину справами й тепер організм, здається, вирішив нагадати мені, що навіть найзапекліші трудоголіки не можуть нескінченно функціонувати без нормального відпочинку. Мені хотілося просто вмитися, залізти під ковдру й заснути так глибоко, щоб наступного ранку не згадати навіть власного імені.

Я перевдягнулася в м’яку домашню піжаму, зібрала волосся й підійшла до приліжкової тумбочки, щоб дістати нічний догляд для рук. Через постійне миття, антисептики й роботу з різними засобами шкіра останнім часом стала сухішою, тож я намагалася не пропускати вечірній ритуал. Можливо, це була дрібниця, але такі маленькі звички допомагали мені відчувати, що принаймні про себе я ще не забула подбати.

Я відчинила верхню шухляду, перебрала кілька тюбиків, кремів і баночок, а потім заглянула до наступної. Потрібного засобу ніде не було.

- Та де ж ти подівся? - Пробурмотіла я, відсуваючи вбік невеличку коробку з косметикою.

Я перевірила полицю біля дзеркала, косметичку, навіть шухляду з речами, які давно потрібно було розібрати, але в яку я продовжувала скидати все, що не мала бажання розкладати по місцях. Нічого.

Мене охопило те знайоме роздратування, яке виникає тоді, коли ти надто втомлений, щоб шукати якусь дрібницю, але й надто впертий, щоб відмовитися від пошуків. Я видихнула, випрямилася й на мить заплющила очі, намагаючись заспокоїтися.

У кімнаті було душно. Середина осені вже принесла прохолодні вечори, але після тривалого дня в приміщенні мені захотілося свіжого повітря. Я підійшла до балконних дверей і відчинила їх, впускаючи всередину прохолодний подих осені. Вітерець торкнувся обличчя, ворухнув волосся біля скронь і приніс із собою запах мокрого листя та далекого міста.

Я постояла кілька секунд, вдихаючи на повні груди, а потім повернулася до тумбочки.

Крем міг бути тільки тут. Я пам’ятала, як кілька днів тому користувалася ним перед сном, тож мусила покласти його десь поруч. Зітхнувши, я знову взялася вигортати вміст шухляди, цього разу вже без жодної надії на швидкий успіх.

Саме тоді мій погляд зачепився за аркуш паперу.

Він лежав у дальньому кутку, затиснутий між блокнотом і старою коробочкою. Він був складений якось дивно, не так, як я зазвичай складала записки. З-під загнутого краю виднілося кілька слів, написаних від руки.

Я завмерла.

Мені вистачило одного погляду, щоб упізнати почерк.

Його почерк.

Навіть не прочитавши слів повністю, я відчула, як усередині щось неприємно стиснулося. Пальці самі потягнулися до паперу, але я не одразу наважилася торкнутися його. Здавалося, цей маленький клаптик міг відкрити двері до всього, від чого я так старанно намагалася відгородитися останні тижні.

На видимому краї було написано:

«…перед сном».

Я повільно витягнула аркуш із шухляди.

Це був паперовий літачок.

На мить я перестала дихати.

Я пам’ятала його. Звісно, пам’ятала. Це був той самий літачок, який Влад відправив мені на балкон у вечір, коли ми вперше по-справжньому відкрилися один одному. Тоді між нами ще не було стільки болю, образ і невисловлених звинувачень. Ми тільки починали пізнавати одне одного після запеклої сусідської війни, вчилися жартувати, сперечатися й довіряти, хоча жоден із нас, мабуть, не наважувався визнати, наскільки важливою вже стала ця дивна сусідська історія.