Глава 28

Глава 28

Еріка

Наступні два тижні промайнули настільки швидко, що я навіть не встигла усвідомити, як вони минули.

Можливо, справа була в роботі, якої раптом стало значно більше, або в тому, що я навмисно заповнювала кожну вільну хвилину справами, аби не залишати собі надто багато часу для думок. А можливо, я просто нарешті навчилася жити далі, не намагаючись щодня відповідати на запитання, на які поки не мала відповідей.

Через навчання Марти наші зміни в книгарні-кав’ярні розділилися. Тепер я працювала щодня в першій половині дня, а вона приходила на зміну після обіду. Зазвичай ми бачилися лише тоді, коли я передавала їй справи й готувалася йти додому. Цих кількох хвилин вистачало, щоб обмінятися новинами, обговорити чергову дивну поведінку якогось покупця або поскаржитися на втому, але мені все одно бракувало наших довгих розмов, коли ми могли сидіти поруч із чашками кави й обговорювати все на світі.

Та я не скаржилася. Марта мала свої справи, а я - свої та, якщо чесно, робота допомагала мені тримати голову зайнятою. Коли протягом кількох годин потрібно приймати замовлення, відповідати на запитання відвідувачів, стежити за кавовою машиною та водночас не забувати про книжки, часу на меланхолійні роздуми залишається не так уже й багато.

Принаймні до моменту, коли я поверталася додому.

З Алексом усе теж змінилося, хоча й не настільки, щоб ми раптом перестали бути близькими. Він більше не допитувався, куди я збираюся, з ким зустрічаюся і коли планую повернутися. Очевидно, мій брат нарешті зрозумів, що облажався, коли погодився на спільну з Владом ідею стежити за мною. Можливо, він і сам усвідомив, що навіть найкращі наміри не виправдовують втручання в чуже особисте життя.

Я не збиралася влаштовувати йому чергову лекцію на цю тему. Ми вже все обговорили і я не хотіла перетворювати одну помилку на причину для постійних сварок. Алекс залишався моїм братом, людиною, якій я довіряла в багатьох питаннях і до якої могла звернутися, якщо мені справді знадобиться допомога.

Просто тепер між нами з’явилися чіткі межі, яких раніше я не вважала за потрібне встановлювати.

Я більше не розповідала йому зайвого про свої плани, а він не намагався витягнути з мене подробиці. Ми могли годинами жартувати, обговорювати роботу чи сперечатися через якусь дурницю, але моє особисте життя відтепер залишалося саме моїм. І, як виявилося, це зовсім не заважало нам чудово ладнати.

До того ж останнім часом Алекс і сам постійно десь пропадав. Удень він працював в офісі туристичної фірми, а між робочими зустрічами займався організацією вечірки до дня народження компанії, про яку згадував ще в луна-парку. З його втомленого вигляду було зрозуміло, що справ у нього вистачає, а часу на мої турботи - значно менше, ніж раніше.

І, якщо подумати, це було навіть добре.

Мені не потрібен був брат, який намагався розв’язати всі мої проблеми, особливо ті, про які я його не просила. Мені потрібен був Алекс, який умів вислухати, пожартувати в потрібний момент і не ставився до мене так, ніби я не здатна самостійно впоратися зі своїм життям.

Увечері він зазвичай зідзвонювався з Євою по відеозв’язку. Іноді я проходила повз його кімнату й чула, як він сміється, розповідає їй щось про роботу або скаржиться на нескінченні організаційні питання. Бувало, він навіть забував зачинити двері й тоді я мимоволі ставала свідком їхніх розмов, після чого поспішала піти, поки Алекс не помітив мене й не почав жартувати про мою звичку підслуховувати.

Усе здавалося цілком звичайним. Усе, крім однієї людини…

Влад.

Він більше не переслідував мене, не з’являвся нізвідки біля книгарні, не чекав під під’їздом і не намагався організувати чергову «випадкову» зустріч. Здавалося, він нарешті почув мої слова й зрозумів, що я справді потребую простору.

Я мала б радіти цьому і, певною мірою, так і було. Мені більше не доводилося постійно думати про те, чи не побачу його за наступним поворотом, чи не доведеться знову пояснювати, що я ще не готова до розмови та чи не спробує він змусити мене ухвалити рішення раніше, ніж я сама цього захочу.

Влад дав мені можливість дихати. Але, як виявилося, дихати без нього було не так уже й легко.

Він усе ще писав мені щодня. По одному повідомленню вранці, в обід і ввечері. Ніби намагався ненав’язливо нагадати про себе, водночас не порушуючи моїх кордонів. Він не вимагав відповіді, не ставив запитань і не надсилав довгих пояснень, які я мусила б читати, навіть якщо не мала на це сил. Його повідомлення були короткими, майже буденними, але саме через це часом діяли на мене сильніше, ніж будь-які гучні зізнання.

Омріяний сусід: «Доброго ранку, крихітко. Сподіваюся, сьогодні ти прокинешся з усмішкою».

Омріяний сусід: «Сумую».

Омріяний сусід: «Ти все ще в моїх думках».

Омріяний сусід: «Сьогодні ти мені приснилася».

А одного ранку, коли я ще сонна сиділа на ліжку й намагалася переконати себе, що мені зовсім не хочеться відкладати всі справи та проспати ще годину, на екрані з’явилося повідомлення: