Глава 27

Глава 27

Влад

Так, трясця, я кохав її!

Кохав її сміх, який міг розігнати найпохмуріші думки. Кохав те, як вона хмурила брови, коли намагалася довести свою правоту і як закочувала очі, коли я говорив щось надто самовпевнене. Кохав її впертість, її незалежність, її здатність сперечатися зі мною навіть тоді, коли прекрасно розуміла, що я маю рацію. Кохав її маленькі звички, її щирі емоції, її сміливість і навіть ту підступну усмішку, з якою вона залишила нас з Алексом на колесі огляду.

Я кохав її не лише тоді, коли вона усміхалася мені, дозволяла обіймати себе або засинала поруч зі мною. Я кохав її й тоді, коли вона дивилася на мене з образою, коли не хотіла слухати мої пояснення, коли зачиняла переді мною двері й залишала мене наодинці з наслідками власних помилок.

Але чи достатньо цього було?

Чи достатньо кохати людину, якщо ти сам став причиною її болю?

Чи можу я називати свої почуття справжніми, якщо колись дозволив страху вирішити за мене, що вона мене зрадила, замість того щоб просто поговорити з нею?

Я знав, що тоді помилився. Знав, що повівся як боягуз, який вирішив утекти, щойно ситуація перестала бути зручною. І тепер, коли я нарешті мав можливість усе виправити, мені доводилося прийняти найстрашнішу думку з усіх можливих…

Еріка могла не пробачити мені.

Вона могла вирішити, що більше не хоче ризикувати своїм серцем заради чоловіка, який одного разу вже розбив його. Могла зустріти когось іншого, хто не змушуватиме її сумніватися у власній цінності, хто не шукатиме прихованих сенсів у кожній розмові й не тікатиме від неї, коли йому стане боляче.

І тоді мені доведеться відпустити її.

Не тому, що я перестану кохати, а тому, що кохання не означає право тримати людину біля себе всупереч її бажанню.

Я уявив, як одного дня бачу її поруч з іншим чоловіком, як вона усміхається йому тією самою усмішкою, яку колись дарувала мені, як він бере її за руку, нахиляється, щоб поцілувати, а вона не відсторонюється, не вагається й не озирається в пошуках когось іншого.

Я спробував уявити своє життя після цього і раптом відчув такий гострий страх, що на кілька секунд мені стало важко дихати.

Ні. Я не хотів такого майбутнього.

Не хотів прокидатися вранці, знаючи, що більше ніколи не почую її голосу, не побачу її усмішки й не матиму права запитати, як минув її день. Не хотів повертатися додому, де все нагадуватиме про неї, і переконувати себе, що з часом біль мине. Не хотів звикати до думки, що найважливішу людину у своєму житті я втратив власними руками.

Я не хотів втратити Еріку остаточно та назавжди.

Мабуть, щось із цього відобразилося на моєму обличчі, тому що Алекс раптом нахилив голову й уважно придивився до мене.

- У тебе зараз такий вигляд, ніби я запитав, куди ти заховав труп.

Я різко моргнув, наче його слова повернули мене з якоїсь темної кімнати, у якій я щойно поховав усі свої надії, потім випростався й подивився другові просто в очі.

- Кохаю, Алексе! - Відповів я, і мій голос виявився значно твердішим, ніж я почувався всередині. - Настільки, що мене страх бере від самої думки, що вона мене не пробачить.

Алекс більше не жартував. Він повільно опустив теку на стіл і кілька секунд мовчав, даючи моїм словам осісти між нами. У його погляді вже не було звичного глузування і я вперше за довгий час відчув, що він дивиться на мене не як на чоловіка, який образив його сестру, а як на друга, котрий справді боїться втратити найдорожче.

- Гаразд, - нарешті сказав він. - Не буду тебе зараз допитувати, які в тебе плани...

Я ледь помітно кивнув. Мабуть, це було найрозумніше рішення, яке він міг ухвалити. Я й сам не знав, що ще міг би сказати, усі пояснення здавалися недостатніми, усі обіцянки - надто легкими, а будь-які слова про майбутнє розбивалися об одну просту істину: я не міг вирішити за Еріку, чи залишиться вона зі мною. Алекс, очевидно, теж це розумів.

- Але якщо тобі буде потрібна допомога - просто дай знати, - додав він, забираючи теку зі столу.

Я здивовано підняв на нього очі.

- Перепрошую? - Мені навіть здалося, що я неправильно почув.

- Ти все прекрасно почув.

- Ні, я просто хочу переконатися, що ти щойно добровільно запропонував допомогти мені після того, як ще зовсім недавно, здається, планував закопати мене живцем.

Алекс закотив очі.

- Не спокушай мене згадувати про те, як ти поводився з моєю сестрою.

- Я не нагадую. Я уточнюю.

- От і я уточнив.

Я всміхнувся, але всередині все ще залишалося відчуття подиву. Ще зовсім недавно Алекс дивився на мене так, ніби я був найбільшою загрозою для спокою його родини, і, чесно кажучи, я не міг його за це звинувачувати. Якби хтось образив Еріку так, як я, то я навряд чи поводився б стриманіше, ніж це робив Алекс.

Проте тепер він сам пропонував мені допомогу і я не розумів, що змінилося.