Глава 26

Глава 26

Влад

Минув тиждень відтоді, як Еріка вирішила влаштувати нам з Алексом незабутню екскурсію на колесі огляду, і я досі вважав, що ця жінка здатна перетворити будь-яку невинну розвагу на ретельно спланований замах на моє життя.

Я відмовився від ідеї стежити за нею ще до того, як мої ноги торкнулися твердої землі. Власне, у ту мить я був готовий відмовитися не лише від стеження, а й від будь-яких атракціонів, висота яких перевищувала висоту звичайного стільця. Проте, якби Еріка не перекрила нам усі шляхи до отримання інформації про її плани, можливо, я ще якийсь час продовжував би свої невинні спроби випадково опинятися поруч.

На моє виправдання, я справді намагався поводитися розумно. Принаймні в ті моменти, коли мій мозок не був зайнятий думками про те, як сильно я сумую за нею.

Але Еріка виявилася розумнішою за нас обох.

Вона просто перестала повідомляти Алексу, куди збирається, з ким зустрічається і коли планує повертатися додому. Жодних подробиць, жодних випадкових згадок про свої плани, жодної можливості скористатися інформацією, яку мій найкращий друг раніше отримував цілком законним шляхом - завдяки тому, що був її братом.

І все, мій надійний канал зв’язку з зовнішнім світом виявився остаточно перекритим.

Звісно, я міг би спробувати знайти інший спосіб дізнаватися про її плани, але після нашої останньої розмови з Алексом добре засвоїв одну річ: якщо хочу повернути Еріку, мені доведеться навчитися поважати її кордони. А це означало, що я більше не мав права виправдовувати власну нав’язливість тим, що кохаю її.

Кохання не давало мені права контролювати її життя.

Не давало права вирішувати за неї, із ким їй зустрічатися, куди ходити й коли вона повинна бути готовою до розмови зі мною. І точно не давало права знову тікати від складних ситуацій, а потім повертатися з упевненістю, що достатньо кількох красивих слів, аби все виправити.

Я вже одного разу зробив цю помилку. Другого разу не буде.

Хоча, якщо чесно, коли я згадував колесо огляду, мені здавалося, що Еріка вже зробила все можливе, аби перевірити міцність моїх нервів і переконатися, що я не збираюся відступати за першої ж нагоди.

П’ять додаткових кіл.

П’ять!

Я досі не розумів, як вона змогла так майстерно провернути цей трюк, але підозрював, що десь у неї зберігався окремий зошит із планами помсти, у якому вже були розписані всі мої майбутні страждання.

Мабуть, першим пунктом там значилося: «Змусити Влада Басараба добровільно сісти в кабінку, а потім спостерігати, як він переглядає свої життєві пріоритети». Другим: «Залишити його на висоті, доки він не почне роздавати власне майно». А третім, ймовірно: «Переконатися, що цей самовпевнений придурок нарешті зрозуміє, що не може керувати моїм життям».

Останній пункт вона могла б навіть не записувати. Я вже все й так зрозумів.

Коли я нарешті ступив на землю після тих нескінченних кіл, то відчув себе людиною, яка пережила щонайменше три нервові зриви, два переосмислення власного існування й один достроковий вихід на пенсію. Якби хтось попросив мене описати той день одним реченням, я б відповів, що зайшов у кабінку стабільним тридцятидвохрічним чоловіком, а вийшов звідти з розхитаною нервовою системою, передчасною сивиною та непереборним бажанням подати заяву до суду на виробників колеса огляду.

На щастя, сивину можна було пояснити стресом, а нервовий зрив - надмірною любов’ю до жінки, яка вважала помсту цілком прийнятним способом провести вихідний.

Щоправда, якби я справді посивів після того атракціону, Еріка, швидше за все, сказала б, що мені пасує, і запропонувала б наступного разу прокататися на американських гірках.

Я навіть усміхнувся, згадавши її обличчя в ту мить, коли вона зрозуміла, що їй вдалося залишити нас з Алексом ще на п’ять кіл. У її очах тоді світилася така неприхована радість, що я не міг сердитися на неї по-справжньому. Вона сміялася, махала нам рукою й виглядала настільки щасливою, що я на кілька секунд забув навіть про власний страх.

А потім вона назвала мене найгіршим із найгірших і пішла геть із плюшевим левом під пахвою.

Моя жінка.

Моя прекрасна, хитра, нестерпна жінка, яку я примудрився образити настільки сильно, що тепер мусив задовольнятися спогадами про її сміх.

Я провів долонею по обличчю й повільно видихнув.

Так, я дав їй простір і час, яких вона потребувала не тому, що вважав це найзручнішим для себе рішенням, а тому, що нарешті усвідомив: її почуття не можна випросити, а довіру не можна повернути натиском. Я міг скільки завгодно говорити про те, що кохаю її, але зрештою саме мої вчинки мали довести, чи заслуговую я на ще один шанс.

І я збирався це зробити.

Цього разу в мене навіть був план.

Не чергова імпульсивна витівка, не спроба випадково перетнутися з нею біля під’їзду й не безглузде повідомлення, після якого вона захоче заблокувати мене разом із номером телефону, електронною поштою та всіма відомими людству способами зв’язку.

Я хотів зробити щось справді важливе. Щось, що дозволило б мені сказати їй усе, на що мені досі бракувало слів.