Глава 21

Глава 21

Влад

Повідомлення від Алекса прийшло ввечері, коли я сидів у своїй домашній студії звукозапису.

Я саме втретє прослуховував один і той самий фрагмент композиції, намагаючись зрозуміти, чому він звучить не так, як має. На екрані комп’ютера розтягнулися доріжки, навушники лежали на столі, а в кімнаті панувала та особлива тиша, яка виникає лише тоді, коли зачиняєш двері й залишаєш зовнішній світ десь по той бік.

Телефон, що лежав поруч із клавіатурою, коротко завібрував і я машинально потягнувся до нього.

На екрані висвітилося ім'я друга.

Алекс: «У кав’ярні «Bon-Bon». Зараз.»

Мені не потрібно було пояснювати, що це означало. Я вже знав, що Еріка планувала провести цей вечір з Мартою. Потрібно було лише дочекатися інформації від Алекса, де саме вони зустрічаються.

І щойно я її отримав.

Я навіть не став відповідати, просто відклав навушники, зберіг проєкт і вимкнув монітор.

За кілька хвилин я вже сидів за кермом та вирулював на головну дорогу. До цієї кав’ярні було їхати не більше десяти хвилин, але навіть цього часу мені вистачило, щоб кілька разів подумати, чи не виглядатиму я абсолютно божевільним, якщо просто заявлюся до них.

Відповідь була очевидною – виглядатиму, але мене це вже не зупиняло.

Після вчорашньої розмови з Ерікою я нарешті зрозумів одну просту річ: якщо хочу повернути її довіру, мені доведеться бути поруч. Не тиснути, не вимагати, не влаштовувати чергових драм. Просто бути поруч, а якщо для цього іноді потрібно буде трохи нахабства…

Що ж… Я ніколи не страждав від його нестачі.

Я побачив її ще тільки-но припаркувавши авто біля кав’ярні. Вони сиділи за столиком біля великого панорамного вікна. Марта щось розповідала, активно жестикулюючи, а Еріка слухала її, прикривши рот долонею. Через секунду вони обидві вибухнули сміхом.

На мить я просто застиг і насолоджувався видом. Еріка, що веселиться та сміється - особливий вид задоволення для мене.

Я міг дивитися на неї так годинами. Мені подобалося бачити її саме такою - не настороженою, не сердитою, не тією Ерікою, яка дивиться на мене так, ніби я особисто винайшов усі можливі способи зіпсувати їй життя, а просто щасливою.

Я вимкнув двигун і ще кілька секунд посидів у машині. Потім видихнув.

- Ну що, розумнику, - пробурмотів я собі під ніс, - час іти та робити те, що в тебе виходить найкраще - псувати людині спокій.

Вийшов з автомобіля й попрямував до кав’ярні.

Щойно я зайшов усередину, мене огорнуло тепло. Запах свіжої кави, кориці та випічки змішався з неголосною музикою й приглушеним гулом розмов.

Я відразу побачив їхній столик і не вагаючись попрямував просто туди.

Першою мене помітила Марта. Її очі стали такими великими, ніби вона щойно побачила привида. Я вже приготувався до якогось ефектного привітання від дівчини, яка весь час сиділа в моїх думках, але Марта не сказала Еріці ні слова. Не попередила про мою присутність, а просто впилася губами у свою величезну чашку якогось напою й зробила ковток. Вона, ніби, намагалася сховатися в посудині цілком.

Я ледь стримав усмішку.

Здається, на моєму боці може з’явитися ще один союзник. Тоді в Еріки стане ще менше шансів відвертітися від мене.

Коли я майже дійшов до них, Еріка, ніби зрозумівши, що Марта почала себе дивно поводити, різко повернулася до мене. Я підійшов до столика, відсунув вільний стілець і без запрошення сів поруч.

- Привіт, дівчата.

Марта повільно опустила чашку.

- Прииивіііт, - протягнула вона з такою інтонацією, ніби ми були найкращими друзями останні десять років, хоча формально не були й знайомі.

- Влад, - представившись Марті, простягнув їй руку для вітання.

- Марта, - відповіла вона на рукостискання й на її веснянкуватих щоках з’явився рум’янець. – Рада познайомитися з тобою особисто.

- О! Це взаємно. Багато чув про тебе.

- Знаєш, аналогічно. – Якось підозріло сказала вона це і я вже навіть здогадувався, що саме їй доводилося слухати про мене останнім часом.

Від цього захотілося усміхнутися, але я стримався й перевів погляд на Еріку. Вона дивилася на мене так, ніби ще секунду - і покличе офіціанта, охорону або, можливо, просто Алекса.

- Чому ти тут? - Запитала вона. - Звідки дізнався?

Я всміхнувся.

- Доля. - Вона скептично звела брову. - Та сама, в яку ти не хочеш вірити.

- Швидше знущання долі. - Еріка фиркнула.

Я посміхнувся їй.

Знав, що зараз не зможу пробити її стіну. Чудово розумів, що зараз це просто неможливо. Вона ще була насторожена, ще злилася на мене, ще тримала дистанцію. І якби я почав одразу говорити про наші стосунки, шанси на те, що вона просто встане й піде, були б приблизно сто відсотків.