Глава 18

Глава 18

Еріка

Влад сказав це і знову повернув погляд на дорогу, повільно виїхав на дорогу, стискаючи кермо так, що аж біліли кісточки пальців.

Я мовчала, просто не знала, що могла йому відповісти. Його слова досі відлунювали в голові, накладаючись одне на одне: я ревную, до нестями закоханий у тебе, зроблю все можливе та неможливе, щоб повернути твою довіру, ти важлива для мене.

Я сиділа поруч із ним, загорнута в плед, і намагалася усвідомити, що людина, яка ще зовсім недавно здавалася мені такою впевненою, зараз виглядала абсолютно розгубленою.

Він більше нічого не говорив, його руки лежали на кермі, пальці час від часу трохи сильніше стискали шкіру, а погляд був спрямований уперед. Він мав сумний вигляд. Не сердитий та самовпевненим. Був вже не тим Владом, який кілька хвилин тому категорично заявляв, що я його і крапка. Зараз переді мною сидів чоловік, який, здається, сам не знав, чи залишилося в нього право просити мене про щось.

Я повернула голову до вікна. За склом усе ще лилася злива, вода стікала по ньому довгими доріжками, розмиваючи вогні міста. Ліхтарі перетворювалися на золоті плями, фари зустрічних автомобілів спалахували й одразу зникали за завісою дощу.

Між нами повисла тиша, вона була дивною. Не те щоб незручною, швидше важкою. Такою, у якій кожен із нас думав про щось своє, але обоє, напевно, думали про одне й те саме.

Про нас.

Я не знала, скільки минуло часу, може, кілька хвилин або ціла вічність. Я просто сиділа поруч і слухала, як працюють двірники, як шини шурхотять по мокрій дорозі, як іноді десь далеко гуркоче грім.

Влад більше не намагався заговорити зі мною і чомусь саме це змушувало мене думати про нього ще більше.

За кілька хвилин автомобіль повернув на нашу вулицю - я впізнала знайомі будинки, дерева, ліхтарі.

Незабаром Влад зупинився біля нашого будинку, зайнявши паркомісце прямо навпроти дверей у наш під'їзд.

Двигун ще кілька секунд тихо працював, а потім Влад його заглушив і настала тиша.

Я навіть не ворухнулася. Він теж. Ніхто з нас не наважувався порушити її першим. Ми просто сиділи в автомобілі, дивлячись перед собою.

Дощ рівномірно та монотонно стукав по даху. Ніби весь світ навмисно залишив нас удвох у цьому маленькому просторі й вирішив почекати.

Я не знала, що мала зробити. Вийти? Подякувати? Попрощатися? Сказати щось, що могло б поставити крапку чи, навпаки, залишитися?

Я повернула голову і в цей самий момент Влад теж подивився на мене. Наші погляди зустрілися і просто залишилися так. Просто один навпроти одного.

Я бачила його очі навіть у напівтемряві салону. Блакитні та такі знайомі, що від одного погляду в них у мене стискалося серце. У них більше не було тієї впевненості, яку він намагався демонструвати кілька хвилин тому. Там був сум, каяття і щось настільки відверте, що мені захотілося відвести погляд, але я не змогла. Мені здавалося, що ми говоримо без слів.

Його погляд питав, мій, напевно, відповідав.

Ти справді шкодуєш?

Так.

Ти справді кохаєш мене?

Так.

Ти справді готовий усе виправити?

Я не знала відповіді й саме це було найстрашнішим.

Між нами залишалося лише кілька сантиметрів. Достатньо, щоб нахилитися назустріч і щоб наші губи зустрілися. На якусь мить мені навіть здалося, що зараз саме це й станеться. Влад трохи нахилив голову, а я затримала подих.

Але ніхто з нас не зробив наступного руху.

Ми просто сиділи нерухомо й дивилися одне на одного і я раптом зрозуміла, наскільки сильно мені хотілося все забути. Просто взяти й перекреслити останні тижні. Забути образу, страх, його помилку. Забути все, через що я почувалася так, ніби моє серце знову розбили. Мені хотілося пробачити, сказати, що все добре. Хотілося повернутися до того моменту, коли ми ще не вміли завдавати одне одному болю.

Почати все з чистого аркуша. Але я сама собі зовсім недавно обіцяла, що більше не поведуся на власні ілюзії. Я вже не один раз вірила людям, дозволяла їм бути поруч, відкрилася і потім довго збирала себе по шматочках.

Я не могла просто зараз сказати Владу: «Добре, я пробачила». Не могла, навіть якщо кожна клітинка мого тіла хотіла саме цього. Мені важливо було побачити, що за його словами стоять дії, що він справді готовий працювати заради наших стосунків. Не кілька днів, не до першої сварки, не до першого непорозуміння, а по-справжньому.

Я була готова дати йому шанс, але не готова була знову віддати йому себе без жодних гарантій.

Спочатку нехай доведе, нехай покаже, нехай я сама переконаюся, що цього разу все буде інакше.

Я вже хотіла відвести погляд, коли Влад повільно поворухнувся. Він не сказав ані слова, просто простягнув руку до мене. Його пальці обережно торкнулися моєї долоні. Так ніжно, ніби він боявся, що я відсмикну руку. Я не відсмикнула і він обережно взяв мене за руку. Його долоня була теплою, а мої пальці все ще залишалися трохи холодними після дощу, і я відчула, як його пальці м'яко зімкнулися навколо моєї руки.