Глава 17

Глава 17

Влад

Дощ почався ще тоді, коли я сидів в офісі, але за чверть години перетворився на справжню зливу.

Я стояв біля вікна й дивився, як вода суцільною завісою накриває місто. Вуличні ліхтарі розпливалися в мокрому склі, фари автомобілів перетворювалися на довгі світлові смуги, а люди, які ще кілька годин тому поспішали тротуарами, тепер майже зникли з вулиць.

Мені не хотілося їхати додому. Точніше, мені взагалі не хотілося залишатися наодинці із собою. Я знав, що, щойно зачиню за собою двері квартири, в голові знову почнеться той самий нескінченний діалог, який я не міг вимкнути останніми днями: Еріка, її обличчя, її голос, її слова та її погляд, коли вона сказала мені, що в неї більше нічого не залишилося, що я міг би зруйнувати.

Я досі пам'ятав це слово в слово, а ще пам'ятав її телефонну розмову з Марком. Хто такий цей Марк я досі не знав і це дратувало мене значно більше, ніж мало б.

Я забрав ключі від автомобіля, накинув куртку й вийшов з офісу.

На парковці дощ одразу промочив мені плечі. Я швидко відчинив машину, сів за кермо й зачинив дверцята, відгороджуючись від стихії товстим склом, але навіть воно не могло повністю сховати мене від того, що відбувалося навколо.

Двірники працювали майже на максимальній швидкості, але вода лилася настільки сильно, що через кілька секунд лобове скло знову вкривалося новими потоками. Я виїхав на дорогу. Видимість була жахливою.

Асфальт блищав під світлом фар, калюжі вже давно перетворилися на невеликі озера, а колеса автомобілів розбризкували воду на всі боки. Машини рухалися повільніше, ніж зазвичай, водії нервово гальмували перед пішохідними переходами, а блискавки час від часу розрізали темне небо настільки яскраво, що на кілька секунд місто ставало майже білим.

Я їхав повільно і думав про неї. А про кого ж мені ще було думати? Я намагався переконати себе, що сьогодні вона щаслива, що вона пішла на побачення і цілком має право це робити. Я сам винен у тому, що вона зараз поруч не зі мною, але від цього легше не ставало. Навпаки. Я уявляв її з цим Марком і відчував, як усередині все стискається.

Повільно тягнучись у потоці машин я побачив дівчину. Спочатку мені тільки здалося, що це була Еріка. Через дощ, блискавку та нескінченні потоки води з лобового скла я не міг розгледіти обличчя дівчини.

Вона йшла тротуаром. Босоніж.

Я навіть не одразу зрозумів, що саме побачив. Дівчина тримала взуття в одній руці, її волосся повністю намокло й темними кучерями прилипало до шиї та щік, а сукня від дощу стала важкою, облягаючи тіло майже по всій довжині.

І вона… Танцювала.

Просто посеред зливи. Розкинула руки, підняла обличчя до неба й сміялася.

Я повільно натиснув на гальмо.

Серце чомусь зробило важкий удар у грудях.

Ні. Не може бути. Я вдивлявся крізь лобове скло, намагаючись розгледіти її обличчя.

Блискавка освітила вулицю і в наступну секунду я вже не сумнівався.

Це була вона. Еріка. Моя Еріка.

Вона йшла босоніж мокрим тротуаром, пританцьовуючи під зливою й посміхаючись так, ніби навколо не було ні дощу, ні холоду, ні темного нічного міста. Здавалося, що її взагалі не турбувала негода.

Вона виглядала… Щасливою. По-справжньому. І була прекрасною.

Я відчув, як усередині щось боляче стислося.

Мокре волосся обрамляло обличчя, на шкірі блищали краплі води, сукня прилипла до тіла, а босі ноги залишали за собою мокрі сліди на тротуарі. Вона виглядала так, ніби нарешті перестала думати про те, що про неї подумають інші і я раптом зрозумів, що, мабуть, ніколи не бачив цю версію Еріки.

Ту, яка могла бути абсолютно божевільною, яка могла посеред ночі танцювати під дощем просто тому, що їй захотілося.

В цей момент я усвідомив, як сильно кохаю її. Від миттєвого відчуття стало навіть трохи лячно.

Коли я зрозумів, що це точно Еріка, увімкнув аварійку та з'їхав з дороги, паркуючи авто паралельно тротуару. Я не думав - просто діяв. Вимкнув двигун, відчинив дверцята й вийшов під дощ.

Холодна вода одразу вдарила в обличчя, за кілька секунд куртка на плечах почала промокати, але мені було байдуже. Я стояв біля автомобіля й чекав, поки вона підійде ближче.

Еріка саме в цей момент дійшла до машини, зрівнявшись зі мною.

- Еріко!

Вона здригнулася так сильно, що мало не випустила туфлі з рук, різко повернула голову й витріщилася на мене.

- Ти мене переслідуєш, Басарабе?

Я не зміг стримати усмішку. Навіть мокра, з розпатланим волоссям, босоніж і посеред нічної зливи, вона все одно примудрялася говорити зі мною так, ніби саме я був винен у тому, що ми знову зустрілися.

- Це тебе сама доля штовхає у мої руки, але ти вперто не хочеш цього помічати!

Вона примружилася.

- Це тому, що руки виявилися ненадійними.

Усмішка зникла з мого обличчя. Оце вже було боляче, але я не збирався зараз сперечатися.