Глава 14

Глава 14

Еріка

Я їхала на побачення з чоловіком, про якого знала тільки те, що він любить Карпати, добре поводиться з людьми та одного разу допомагав розпалювати багаття, а тепер сиділа в його Porsche й дивилася, як Марк-гірський поступово перетворюється на Марка-столичного мажора. І я навіть не була впевнена, який із них справжній.

Я повернулася до нього.

- Розкажеш, чим займаєшся? - Запитала я.

- Розкажу. - Марк усміхнувся. - Я працюю у сфері технологій. Займаюся розробкою та масштабуванням цифрових продуктів. Переважно це сервіси для бізнесу, частина з них виходить на міжнародний ринок.

Я здивовано подивилася на нього.

- І це настільки прибутково?

- Якщо вміти робити правильні речі й не витрачати все, що заробляєш, то так.

Він сказав це настільки просто, що я навіть не знала, як реагувати.

- А Porsche?

- Моя маленька слабкість.

Я засміялася.

- Маленька?

Марк кинув на мене короткий погляд.

- Ну добре. Не дуже маленька.

Я знову перевела погляд на дорогу. Тепер багато чого ставало зрозумілим принаймні щодо автомобіля.

Ми їхали до ресторану, який я дозволила Марку обрати самостійно. Учора ввечері він надіслав мені адресу, але я не стала особливо заглиблюватися. Тепер, коли ми заїхали ближче до центру, я вже почала здогадуватися, куди саме ми прямуємо.

Тут я бачила чимало дорогих автомобілів, великі вивіски преміальних ресторанів і людей, які, здавалося, ніколи не дивилися на ціни в меню. Алекс якось сказав, що саме в цьому районі зосереджена величезна кількість преміумних закладів.

Я подивилася на Марка, схоже, він почувався тут абсолютно комфортно, а мене це чомусь почало трохи напружувати. Не тому, що я боялася грошей чи дорогих місць, просто я раптом зрозуміла, наскільки різним може бути наше життя.

Ми зупинилися біля ресторану. Щойно Марк вийшов із машини, до нас підійшов паркувальник. Марк передав йому ключі, а потім обійшов автомобіль і відкрив мені дверцята. Я вийшла й підняла очі на фасад ресторану. Вже ззовні було зрозуміло, що це місце не для випадкової вечері після роботи.

Ми зайшли всередину, де нас одразу зустріла хостес. Вона привітно усміхнулася Марку, попросила назвати його ім'я й після короткої перевірки бронювання попросила пройти за нею.

Я мимохідь подивилася на Марка і він, схоже, знав це місце, або принаймні почувався тут так, ніби знав. Нас провели в кінець залу до столика біля великого вікна і тільки тоді я змогла нормально роздивитися інтер'єр.

Усе навколо виглядало дуже дорого, але не кричуще. Темне дерево, м'яке тепле освітлення, великі дзеркала, дорогий текстиль, келихи, які виблискували під світлом ламп, і столи, розставлені на такій відстані один від одного, щоб кожен гість міг спокійно розмовляти. На столі вже лежали серветки, акуратно складене столове приладдя й келихи.

Марк сів навпроти мене у коли нам принесли меню, він узяв своє майже одразу.

- Тут, до речі, найкраща французька кухня на всю столицю.

Я усміхнулася.

- Справді?

- Абсолютно. Шеф-кухар свого часу працював…

Він почав розповідати про якогось знайомого шеф-кухаря, про ресторан, про його досвід і якісь гастрономічні особливості.

Я відкрила меню і в ту саму секунду зрозуміла, що потрапила в халепу. Я дивилася на першу сторінку, потім перегорнула одну, а потім ще одну.

Усе було французькою. Я не знала навіть половини слів.

Повільно провівши пальцем по рядках, удаючи, що читаю компоненти страв, я намагалася зрозуміти, що це взагалі таке. Чи можна тут замовити щось, що не потрібно спочатку перекладати через три словники?

Я краєм ока подивилася на Марка. Він продовжував щось захоплено розповідати про шеф-кухаря і зовсім не помічав, що я вже починаю почуватися не у своїй тарілці. Я перегортала сторінки, намагаючись знайти хоча б щось знайоме, але не знайшла нічого.

Коли до нас підійшов офіціант, я зрозуміла, що часу на розшифровку немає.

- Ви вже готові зробити замовлення?

Я ще раз глянула в меню і практично навмання ткнула пальцем у першу назву, яка здалася мені хоч трохи знайомою.

- Оце.

Офіціант нахилився, щоб побачити, що саме я вибрала.

- Salade Niçoise au Homard?

Я кивнула.

- Так.

У голові я в цей момент щиро молилася тільки про одне.

Будь ласка, тільки не равлики, бо я навіть уявлення не мала що саме замовила.

Марк тим часом абсолютно спокійно назвав свою страву й продовжив розповідати щось про ресторан, а я сиділа навпроти нього й думала, що це побачення починає нагадувати якесь випробування на виживання.