Глава 12

Глава 12

Влад

«Може ти й у темряві, але не я!»

Саме ці слова я отримав учора ввечері від Еріки.

Одне-єдине повідомлення від абонента «Моя Ріка».

Коли побачив його на екрані, спочатку навіть не повірив, що вона справді мені написала. Після того як вона зачинила перед моїм носом двері, я вже майже змирився з думкою, що вона не захоче зі мною говорити взагалі.

Тому, побачивши її повідомлення, я відчув щось схоже на полегшення і вирішив, що це шанс.

Можливо, вона все ще злиться, ще не готова говорити віч-на-віч, але хоча б так ми зможемо почати спілкуватися. Я відповім, вона відповість, ми поступово скажемо одне одному все, що не встигли сказати раніше, і, можливо, я зможу пояснити їй, наскільки сильно шкодую про те, що зробив.

Я навіть кілька разів відкривав діалог, перечитував її повідомлення і думав, що відповісти так, щоб не зіпсувати все остаточно, але від неї більше нічого не прийшло. Ні слова, ні питання, ні натяку на те, що вона хоче продовжити розмову. Вона не відповіла на жодне з моїх питань надісланих за цей тиждень її відсутності.

Тільки ці сім слів, які вона залишила мені замість усього іншого і тоді я зрозумів, що, схоже, з поверненням Еріки все буде набагато складніше, ніж я собі думав.

Вона вже встигла збудувати навколо себе залізобетонний паркан. Причому не просто паркан, а схоже, що вона ще й закопала його метрів на десять у землю, облицювала колючим дротом і поставила зверху охорону з автоматами, а мені доведеться якось через усе це пробитися.

Я чудово розумів, що сам поставив її в таке становище, сам змусив її сумніватися в мені, зник, напився. Сам дозволив їй побачити біля моєї квартири жінку в моєму одязі й тільки через тиждень пояснив, що це моя сестра. А потім ще й виявилося, що я почув уривок її розмови з Алексом і замість того, щоб запитати прямо, вирішив зробити висновки самостійно.

Я облажався і тепер мав повне право отримувати від неї холодні погляди, короткі відповіді та зачинені перед носом двері, але цього разу я не збирався давати задню. Я вже одного разу втік. Другого такого шансу самому собі я не дам.

Тому наступного вечора я знову стояв біля будинку й чекав. Навіть не сумнівався, коли саме вона повернеться. За ці місяці я надто добре запам'ятав її звички. Приблизно в цей час вона зазвичай закінчувала роботу й ішла додому.

Я стояв біля входу, засунувши руки в кишені куртки, і намагався придумати, з чого почати розмову. Мені хотілося сказати їй багато, що я більше не буду робити висновків замість неї, що якщо мене щось турбуватиме, я запитаю, що я працюватиму над собою, навіть якщо для цього доведеться ламати власні дурні звички, що я готовий зробити все, аби таких ситуацій між нами більше не повторювалося.

І що мені потрібен лише один шанс.

Один.

Я не знав, чи вистачить мені його, але знав точно, що не хочу піти звідси, не спробувавши ще раз.

Я побачив її здаля. Еріка йшла вулицею, не поспішаючи, з сумкою через плече. Вона виглядала настільки спокійною, що в мене всередині все стиснулося. Бо я вже знав: коли Еріка по-справжньому спокійна, це означає, що вона щось для себе вирішила.

Вона підняла очі й побачила мене. Я навіть не встиг усміхнутися їй, як її плечі одразу опустилися. Це було не просто здивування чи розгубленість. Це було відверте розчарування. Так, ніби, побачивши мене, вона подумала: «Тільки цього мені ще не вистачало».

Мені стало боляче. Я не мав права вимагати від неї іншої реакції, але все одно відчув, як усередині щось неприємно провалюється.

Я зробив крок їй назустріч.

- Еріко!

Вона продовжила йти і я наздогнав її вже за кілька кроків.

- Зачекай, будь ласка.

Вона все-таки зупинилася, повільно повернулася до мене й подивилася прямо в очі. У її погляді не було ані краплі тієї ніжності, яку я звик там бачити. Лише неприхована неприязнь і вираз обличчя, який без слів запитував: «Чого тобі ще треба?»

Я ковтнув повітря.

Саме зараз треба було сказати правду. Не виправдовуватися та не перекладати відповідальність.

- Я хотів…

Я навіть не встиг договорити, як мене перервав її телефон, що задзвонив.

Еріка опустила погляд на екран. Краєм ока я побачив незбережений номер і подумав, що вона просто не відповість. Після всього, що відбувалося між нами, мені здавалося логічним, що вона проігнорує будь-який сторонній дзвінок, аби тільки б продовжити розмову зі мною.

Але вона підняла слухавку.

Очевидно, говорити зі мною їй хотілося настільки мало, що будь-який незнайомий абонент раптом виявився кращою альтернативою.

- Слухаю. - Вона на секунду прислухалася. - Так, це я. А ви хто?

Пауза.

Еріка раптом трохи голосніше перепитала:

- Марк?

У мене всередині щось клацнуло.