Глава 10

Глава 10

Еріка

Я вдихнула прохолодне гірське повітря і вже хотіла відповісти, коли Марта раптом втрутилася.

- Та звісно вона не проти.

Я повернула до неї голову так різко, що мало не підвернула шию.

- Марто!

- Що? - вона невинно знизала плечима. - Ти ж сама казала, що хочеш почати жити далі.

Марк перевів погляд із неї на мене, а в його очах з'явилася легка усмішка, хоч я була впевнена в тому, що він взагалі не зрозумів, що саме мала на увазі Марта.

- Тобто я можу записати твій номер?

Я відкрила рот, але Марта випередила мене.

- Можеш.

- Марто, я ще не сказала…

- Еріко, ти самотня, він симпатичний, вихований і запросив тебе на каву. – Прошепотіла вона тихо. -  Ти ж не збираєшся провести решту життя в наметі, обіймаючи трембіту?

Я не втрималася від сміху.

- До чого тут трембіта?

- Це важлива частина нашого майбутнього, не відволікайся.

Марк засміявся почувши все сказане подругою, а я похитала головою.

- Ти неймовірна.

- Я знаю.

Марта вже дивилася на Марка.

- Давай телефон.

Він дістав смартфон.

- Диктуй.

Я ще кілька секунд вагалася, але зрештою зітхнула.

- Нуль дев'яносто…

Марта навіть не дала мені договорити, бо вона швидко, без жодної паузи продиктувала весь номер. Марк швидко набрав цифри й перевірив їх на екрані. Я здивовано подивилася на подругу.

- Ти знаєш мій номер телефону на пам'ять?

Марта всміхнулася так, ніби питання було дивним.

- У мене хороша пам'ять на цифри.

- Ти іноді мене лякаєш.

- Зате я корисна. Такий собі ходячий записник.

Марк зберіг номер і підняв на мене очі.

- Тоді домовилися. Я напишу, коли повернемося до Києва.

- Добре.

Я сама здивувалася тому, наскільки спокійно це прозвучало.

- Марку! Нам тут допомога потрібна! – З іншого кінця табору хтось покликав хлопця.

Він обернувся.

- Зараз!

Потім знову подивився на мене.

- Побачимося.

- Побачимося.

Марк усміхнувся й пішов у бік хлопців, які саме намагалися розпалити одне з великих вечірніх вогнищ. Марта дочекалася, поки він відійде на достатню відстань, а потім повільно повернулася до мене.

- Ну?

- Що «ну»?

- Ти щойно дала незнайомому чоловікові свій номер.

- Ти щойно дала йому мій номер. – Виправила я подругу.

- Незначні деталі.

Я засміялася.

- Ти ж розумієш, що я можу передумати?

- Звісно.

- І?

- І нічого. Він тобі напише, а ти вирішиш, що робити далі.

Я подивилася вслід Марку, а він уже стояв біля вогнища й допомагав хлопцям складати дрова.

- Може, ти й права.

- Я завжди права.

- Не захоплюйся.

Марта штовхнула мене плечем.

- Ходімо. Нам треба відсвяткувати перемогу.

Ми рушили до найближчого багаття. Вечір уже остаточно огорнув табір. Над головами темнів глибокий синій простір, у якому одна за одною спалахували перші зірки. Гори навколо майже зникли в темряві, залишивши по собі лише темні обриси схилів, що здіймалися за лінією дерев.

А от табір, навпаки, ніби ожив. Навколо багать сиділи люди. Хтось смажив на палицях хліб, хтось передавав одне одному металеві кухлі, а десь неподалік хтось узяв гітару й почав тихо перебирати струни. Час від часу над лісом здіймався вибух сміху, а потім знову чувся тріск дров, шелест вітру в кронах і приглушені розмови.

Ми сіли біля вогнища. Я витягнула ноги ближче до тепла й знову подивилася на свої коліна, бруд уже почав підсихати. Провела долонею по штанині, намагаючись хоча б трохи зтрусити землю, але стало тільки гірше.

- Не витирай, - сказала Марта. - Це тепер почесна відзнака переможця.

- Якщо я так повернуся додому, мене не впізнають.

- Скажеш, що це новий тренд.

- А долоні? - Я подивилася на них і вони нічим не відрізнялися від колін. - Теж тренд?

- Карпатський манікюр.

Я пирснула зі сміху.