Глава 9

РОЗДІЛ 2. ЩЕ ОДИН ШАНС

Глава 9

Еріка

Я встигла впасти раніше, ніж зрозуміла, що ми перемагаємо. Мабуть, саме так у моєму житті й відбувалися найважливіші речі останнім часом: спочатку я втрачала рівновагу, а вже потім з'ясовувала, що це зовсім не кінець світу.

- Тягни! Тягни, Еріко! Не відпускай!

Я вчепилася в канат обома руками й уперлася ногами в мокру землю. Долоні пекли, плечі вже давно перестали слухатися, а в легенях не вистачало повітря. Перед очима миготіли обличчя дівчат із нашої команди, а за спиною ревіла Марта, яка, здавалося, була готова власноруч перетягнути не тільки канат, а й усю гору разом із ним.

- Ще трохи! - закричала вона. - Ми їх майже зробили!

Я стиснула зуби й потягнула на себе. Канат натягнувся так сильно, що врізався в долоні, а мої ноги ковзнули по багнюці. На якусь мить я зрозуміла, що зараз упаду і, звісно ж, упала. Прямо на коліна.

- А-а-а!

Дівчата за моєю спиною заволали ще голосніше, але замість того, щоб зупинитися, рвонули канат із такою силою, що суперниці одна за одною втратили рівновагу.

Наступної секунди над майданчиком пролунав свисток.

- Перемога!

Я навіть не встигла підвестися, як Марта вже кинулася на мене.

- Ми виграли!

- Марто, ти мене зараз задушиш!

- Мені байдуже!

Вона обіймала мене так, ніби ми щойно врятували світ, а не виграли останній конкурс у якомусь абсолютно божевільному дорослому таборі посеред Карпат.

Дві інші дівчини з нашої команди приєдналися до нас і вже за кілька секунд ми стрибали, сміялися та кричали, не звертаючи уваги на те, що я сиділа просто посеред багнюки. Навколо нас теж здійнявся галас. Хтось свистів, хтось аплодував, хтось уже вимагав фотографуватися, а ведучий намагався перекричати всіх і оголосити результати.

Я нарешті підвелася й подивилася на свої коліна. Вони були вимазані коричневою землею, а одна штанина тепер мала вигляд так, ніби я щойно повзла через болото.

- Ну все, - сказала я, розглядаючи себе. - Алекс буде пишатися.

Марта зареготала.

- Алекс? Ти серйозно думаєш зараз про брата?

- А про кого мені думати?

- Про нашу перемогу!

- Про неї теж думаю.

- Тоді посміхнися!

Я посміхнулася і раптом зрозуміла, що усміхаюся по-справжньому, не для когось і не тому, що треба було удати, ніби в мене все чудово - мені справді було весело.

Я провела кілька днів у цьому дивному місці, де люди вранці прокидалися від співу птахів, удень бігали лісом, брали участь у безглуздих конкурсах, а вечорами збиралися біля вогнищ і сміялися так, ніби не існувало жодних проблем за межами цих гір.

Наше маленьке наметове містечко розкинулося просто серед лісу. Між деревами виднілися різнокольорові намети, а ввечері навколо них запалювалися десятки багать. Дим підіймався в прохолодне повітря, змішуючись із запахом хвої та вологого дерева. Десь неподалік постійно хтось співав, а з сусіднього табору майже щовечора долинав сміх.

Гори тут були зовсім не такими, якими я звикла їх бачити на фотографіях. Вони не здавалися далекими й величними декораціями. Вони були всюди, оточували нас з усіх боків, здіймалися зеленими схилами, губили вершини в хмарах і часом ховалися в ранковому тумані. Вранці, коли я виходила з намету, повітря було настільки чистим і холодним, що хотілося зробити глибокий вдих і залишити в цих горах усе зайве.

Можливо, саме тому мені тут і стало легше.

Першого дня я постійно ловила себе на тому, що думаю про Влада. На другий день - трохи рідше. На третій я вже могла провести кілька годин, не перевіряючи телефон. Так, я справді це робила зовсім забуваючи, що ми у горах і зв’язку тут немає.

Спочатку я навіть почувалася винною через те, що мені стає добре. Ніби якщо я сміюся, якщо мені весело, якщо я можу насолоджуватися краєвидом і не плакати щовечора, це означає, що він для мене був не таким важливим, але тепер я розуміла, що це не так.

Я не перестала його кохати лише тому, що перестала щохвилини чекати від нього повідомлення. Не стерла його зі свого життя. Я просто нарешті дозволила собі жити своїм власним життям і, мабуть, у цьому й полягало прийняття. Не забути, не переконати себе, що мені байдуже, а просто перестати боротися з тим, що вже сталося.

Я не знала, чи повернеться Влад у моє життя, не знала, чи зможемо ми колись поговорити спокійно, не знала, чи захоче він почути мене, але вперше за довгий час ці питання більше не розривали мене зсередини.

Я могла не знати відповіді та все одно продовжувала дихати.

- Еріко! - Марта знову схопила мене за руку. - Ходімо отримувати наш приз!

Я розсміялася.

- Який ще приз?

Марта подивилася на мене так, ніби я щойно поставила найбезглуздіше запитання у своєму житті.