Глава 7

Глава 7

Влад

2 дні потому

Я без стуку влетів до кабінету Алекса настільки різко, що двері після мене ще кілька секунд погойдувалися на петлях.

Алекс навіть не одразу підняв голову від документів. Він сидів за столом, переглядаючи якісь папери, і виглядав настільки спокійним, що мені захотілося перевернути цей клятий стіл разом з усіма його документами.

Я зупинився навпроти нього.

- Де вона?

Алекс повільно підняв очі. Його погляд ковзнув по моєму обличчю, затримався на мені на кілька секунд, а потім він знову опустив очі до паперів.

- Я досі хочу тобі ще раз вмазати, тож краще зникни з моїх очей від гріха подалі.

Я стиснув щелепи. Два дні, минуло два довбані дні, а я досі не знав, де вона.

Увесь цей час я намагався переконати себе, що мені потрібно просто дати їй простір. Що після всього, що сталося, вона має право не хотіти мене бачити й гадав, що відкласти нашу розмову - логічне рішення, але сьогодні вранці моє терпіння закінчилося.

Я телефонував їй з самого ранку. Навіть не скажу точну кількість разів скільки я набирав її номер телефону. Автовідповідач вперто повідомляв, що абонент перебуває поза зоною досяжності.

Я грюкав у двері її квартири, не наважуючись скористатися своїм ключем. Намагався бути цивілізованим, але ніхто не відчинив. Тому я терпляче чекав, а потім телефонував ще кілька разів і все одно зустрічався з тишею.

Тоді я поїхав до книгарні з останньою надією, що мені все-таки вдасться з нею поговорити, але приїхавши туди почув від адміністратора, що Еріка взяла відпустку власним коштом.

Після цього я вже не думав - просто поїхав до Алекса.

- Я не можу додзвонитися до неї. Вдома і на роботі її немає.

На обличчі Алекса з'явилася ледь помітна та зовсім не добра усмішка. Відверто іронічна.

- О! Справді? Може, варто собі подякувати, друже? Ти ж саме цього хотів. Хіба ні? Щоб Еріка подумала, ніби ти її зрадив.

- Я хочу з нею поговорити! - Я зробив крок до його столу.

Алекс відкинувся на спинку крісла.

- Я теж хотів би з нею поговорити, але через одного дурня такої можливості не маю!

Я провів долонею по волоссю. У голові все ще стояв той самий образ, який я уявляв раз за разом ці дні. Я не бачив цього особисто, але коли похмілля відступило я ніби наяву бачив її, її очі, той погляд, яким вона могла дивитися на Алісу, не правильно все зрозумівши. Я буквально ментально відчував її біль в той момент і картав себе за те, що довів усе до такого стану.

- Алекс, скажи мені, де вона.

Він узяв ручку й почав щось підкреслювати в документі.

- Я не знаю.

- Ти її брат.

- Дуже спостережливо.

- Ти не можеш не знати.

- Можу.

Я витріщився на нього.

- Ти серйозно зараз сидітимеш і робитимеш вигляд, що в тебе страшенно багато роботи?

- Я не удаватиму, бо це так і є.

Він перегорнув сторінку. Я подивився на годинник на його столі, а потім знову на нього.

- Куди вона поїхала?

- Не знаю.

- Коли?

- Не знаю.

- З ким?

Алекс підняв брову.

- Ти збираєшся поставити мені ще тридцять запитань, чи все-таки даси мені попрацювати?

- Скажи хоча б щось.

- Ні.

Я стиснув кулаки. Боже, як же мені хотілося кричати, хотілося схопити його за комір і витрусити з нього хоч якусь відповідь, але я чудово знав, що тоді шансів дізнатися правду стане ще менше.

Тому я змусив себе вдихнути повільно та глибоко, намагаючись зберегти ту крихту спокою, яка вже трималася на волосині.

- Тоді скажи хоча б, про що ви з Ерікою говорили того вечора.

Алекс навіть не моргнув.

- Не можу.

- Чому?

- Бо не хочу.

- Це не відповідь.

- Для мене - цілком.

Я обійшов його стіл і зупинився збоку.

- Вона говорила про мене? - Алекс продовжував дивитися в документи повністю мене ігноруючи. - Алекс.

Він навіть не підняв голову, ніби я привид і в цей момент він мене просто не бачить.

- Вона сказала, що кохає мене? - Лише на секунду рука Алекса на мить завмерла над папером, але я це помітив. - Скажи мені.

- Ні. - Він знову почав писати.

- Вона сказала, що я їй байдужий?

Мовчання.