Глава 6

Глава 6

Еріка

Останню добу я майже не виходила зі своєї кімнати. Здавалося, що за зачиненими дверима можна було сховатися не тільки від людей, а й від усього, що відбувалося в моєму житті. Я майже не розмовляла з Алексом, не відповідала на повідомлення Марти, а коли брат кілька разів заглядав до мене, обмежувалася коротким «усе нормально», хоча ми обоє чудово розуміли, що це була найбільша брехня за останні кілька днів.

Мені просто не хотілося нікого бачити, пояснювати, чому я плачу. Не хотілося знову прокручувати в голові ту картину, яка вперто не бажала зникати: та білявка, його квартира, його футболка на ній, її спокійний голос та слова про те, що в деяких моментах цей бовдур просто не вміє бути тихим.

Я намагалася переконати себе, що мені все одно, що я не маю права вимагати від Влада пояснень, адже ми обоє були дорослими людьми й він нічого мені не винен, але серце чомусь не хотіло погоджуватися з цією логікою.

Тому сьогодні вранці, коли Алекс сказав, що нам треба кудись поїхати, я навіть не стала запитувати куди, просто одягнулася, взяла куртку й сіла в машину.

Дорога виявилася довшою, ніж я очікувала. Спочатку я дивилася у вікно, спостерігаючи, як за склом змінюється місто, потім дорога стала менш жвавою, будинки поступово зникли, а навколо залишилися лише поля, дерева й поодинокі села.

Ми майже не розмовляли. Алекс кілька разів вмикав музику, але через кілька хвилин вимикав її, мабуть, розуміючи, що тиша між нами була комфортнішою.

Я не знала, куди він мене везе, та й не питала. Мені було байдуже або я так думала.

Коли машина нарешті звернула з дороги на вузьку ґрунтову стежку, я підняла голову й виглянула у вікно. Дерева ставали дедалі густішими, їхні крони перепліталися над дорогою, пропускаючи сонячне світло лише тонкими золотавими смугами. Під колесами тихо потріскували гілки, а свіже повітря вже відчувалося навіть крізь зачинене вікно.

Я насупилася, бо щось у цьому місці здавалося знайомим.

Через кілька хвилин Алекс зупинив машину.

- Приїхали.

Я відстебнула ремінь безпеки й вийшла й на мене одразу накотився запах лісу, сирої землі, хвої, листя й чогось такого знайомого, що я навіть на мить перестала дихати.

Озирнулася і завмерла.

Перед нами був невеликий лісовий простір, оточений високими деревами. Десь неподалік чулося тихе дзюрчання води, а крізь гілки пробивалося сонце.

Я повільно повернула голову до Алекса.

- Повірити не можу, що ти досі пам’ятаєш це місце.

Він закрив багажник і подивився на мене.

- Я дуже добре його пам’ятаю. Саме тут були одні з найщасливіших моментів нашого життя, коли батьки ще були живі.

Я знову озирнулася. Колись тут стояла маленька дерев’яна хатина, в яку батьки привозили нас на вихідні. Я була ще зовсім малою, а Алекс здавався мені тоді величезним і дорослим, хоча тепер, коли згадувала ті часи, розуміла, що йому самому було не набагато більше за мене.

Ми бігали лісом, сперечалися через те, хто першим знайшов найбільший гриб, збирали ягоди, ловили рибу, хоча я ніколи не мала достатньо терпіння, щоб довго сидіти з вудкою, а ввечері тато розпалював вогнище, мама діставала з кошика їжу, і ми всі сиділи біля вогню, поки навколо ставало темно.

Я тоді навіть не здогадувалася, наскільки щасливою була.

- Ти досі за ними сумуєш? - тихо запитала я.

Алекс на кілька секунд замовк. Він дивився кудись у глиб лісу, ніби намагався побачити там щось, чого вже давно не існувало.

- Думаю, навіть дорослій людині завжди не вистачатиме батьківської любові.

- Мені теж. - Я опустила погляд, але встигла помітити, як Алекс кивнув.

- Я сумую за ними досі. І, якщо чесно, досі не розумію, як вони могли втрапити в ту аварію. Порожня траса, жодної машини поруч, хороша погода. Ніяких очевидних причин… - Він замовк.

Я знала, що він не договорить і не тому, що не знав, що сказати. Просто деякі питання не мають відповідей, скільки б років не минуло.

Я підійшла ближче й на мить притулилася плечем до його руки. Алекс нічого не сказав, лише легко торкнувся моєї голови. Потім дістав із багажника дрова.

- Ну що, допомагатимеш?

- А в мене є вибір?

- Ні.

- Тоді, звичайно.

Ми разом почали облаштовувати місце для вогнища.

Через кілька хвилин у повітрі вже пахло димом, а між сухими гілками поступово з’явилося перше полум’я. Воно спочатку було маленьким і несміливим, але швидко розгорілося, кидаючи теплі відблиски на землю.

Я саме витирала руки об джинси, коли Алекс знову відкрив багажник.

- А це що? – Запитала я, намагаючись розгледіти предмет в руках брата.

Він дістав звідти пакет і я, зацікавлено, підійшла ближче.

- Ні… - Я не могла повірити власним очам.