Розділ 10

Розділ 10

Відчуваю, як кров відливає від обличчя і, щоб не впасти через ослаблені коліна, хапаюся рукою за металеву стійку. Я розгублена й дезорієнтована просто через одну невірну думку! Воно пече в грудях отрутою і вивертає нутрощі навиворіт.

Ярик миттєво підскакує до мене і вдивляється в обличчя із занепокоєнням, а я не можу взяти себе в руки. Нервую так, що зводить шлунок спазмом, а перед очима все пливе.

Та щоб цьому дідові пам'ять втратити! Навіщо дряпати мою рану? Навіщо так знущатися над понівеченим серцем? Та хіба може в нас із Ромою бути десятирічна дитина? Мені всього двадцять три!

- Ви все наплутали! - кричить на нього Яр, ніби сварить за мене. - Мія - моя няня!

Він хапає мене за руку і відводить подалі від охоронця, саджає на сидіння біля вікна. Мені б відкрити його і вдихнути свіжого повітря, але просто сиджу, намагаюся віддихатися. Не можна дозволяти паніці взяти наді мною гору!

Знаходжу в собі сили, глибоко вдихаю і повільно видихаю.

- Ти йди на урок, а я сходжу до директора.

- М-м-м... хм-м-м, - Ярик підозріло поглядає на вхід, і я одразу розумію, що буде далі.

Помічаю, як до ліцею входить статний чоловік, щось показує охоронцеві. Той не одразу, але пропускає мужика. І він негайно йде до нас. Весь такий офіційний: діловий костюм, краватка, портфель у руках. Навіть черевики в нього начищені до блиску! Ну, припливли.

- Та коли ти встиг! - вигукую, а Ярик нервово посміхається мені, знизує плечима.

Так, я віддала йому телефон учора ввечері, але ж спеціально стежила, щоб хитрун нікому не дзвонив.

- Дядько Сергію! - Ярик з радістю обіймає чоловіка, а я одразу помічаю деяку схожість з Ернестом.

Особливо вираз обличчя, адже поки незнайомець дивиться на мене, мурашки біжать по шкірі. Очі - точна копія Еріка. Кольору шампань, такі не сплутаєш. Дивляться на мене з цікавістю, сканують, але без злості чи відрази. Тож ловлю приємне відчуття дежавю. Відволікаюся на добрий погляд і забуваюся на мить. Можна сказати, випускаю проблеми з щільно стиснутого кулака, проганяю їх геть.

Ярик відсторонюється, і чоловік одразу уточнює:

- І що ми накоїли, Ярославе Андрійовичу?

Андрійович? Знову воно! Уже не спишеш на збіг, але мовчу, адже не мене питають. Перед Сергієм Ярослав не ніяковіє, як перед батьком, дивиться з упевненістю, ніби точно знає, що дядько йому стовідсотково допоможе.

- Та фігня, мене підставили! Хочуть справу повісити!

- Ярику! - зупиняю його, а він відмахується, продовжує гнути свою лінію:

- Дядьку Сергію, вся надія тільки на тебе. Це Фролов із п'ятого "Б", запевняю!

Я ж закочую очі, а чоловік м'яко сміється. Проте, просить Ярика йти на урок. І малий слухається його, мені залишається тільки пуляти нахабі у слід блискавки.

- Сергій, - помічаю простягнуту мені долоню і потискаю зі скепсисом.

Величезна і тепла лапа повністю накриває мою. Користуюся моментом і встаю, кремезному мужику вистачає сил, щоб утримати нашу рівновагу. 

- Послухайте, Сергій. Я не знаю, що вам наговорив Ярослав, але... - він зупиняє потік слів жестом руки.

- Мене прислав Ернест. Попросив розібратися в ситуації. І, повірте, якщо малий начудив, покараємо зі всією суворістю закону.

Давлюся слиною і нічого не можу ляпнути у відповідь. Просто дивлюся на нього і серце болісно стискається. Ниє від туги якогось чорта. Складається повне відчуття, ніби з Еріком спілкуюся. Не можу ігнорувати явну схожість, тому ляпаю запитання:

- Ви брати?

Він киває, підморгує мені з хитринкою в очах.

- Я його старший брат - Сергій Левицький. А ви?.. - під натиском неможливо промовчати:

- Мія... Соломія Шумейко. Я - няня, - випалюю своє прізвище, хоча не збиралася.

Захотілося через вимогливий погляд Сергія. Він задоволений моєю відповіддю, усміхається і жестом руки пропонує піти нам обом до директора.

Крокую важко, ніби це мене викликали на килим. Чітко чую кожен стукіт чобіт по паркету, ніби слон іде, а не тендітна я.

У приймальні директора Сергій не дає мені вставити слово, сам представляється і пояснює, чому ми з'явилися. Нас буквально з ходу просять увійти в кабінет. Ну, я думаю - справа не терпить зволікань.

Впізнаю директорку: все той самий одноколірний темний костюм, безглузда зачіска на кшталт завивки і легкий, практично непомітний макіяж. Обличчя, як і раніше - непроникна маска. Дивиться на нас із Сергієм несхвально, немов ми - батьки найпаскуднішого учня в школі. Бачу, як вона розкриває рота, щоб висловити нам претензії, але Сергій випереджає директора:

- Тетяно Михайлівно, перш ніж ви почнете звинувачувати Ярослава, я хотів би уточнити деякі деталі. Ви вже переглядали записи з камер спостереження?

Дивлюся спочатку на нього, а потім на директорку. Вона підтискає губи, явно не задоволена запитанням, але відповідає зі зневагою. Кидається фактом просто в обличчя:

- Не треба мені тут включати адвоката. За правилами, у туалеті не можна встановлювати камери!

- Вірно, - спокійно і з посмішкою відповідає Сергій, але наполягає на своєму: - я бачив, що в коридорі прямо навпроти туалету висить камера. І з вулиці, як виявляється, теж є відеоспостереження. Судячи з його розташування, вікно туалету добре проглядається.

Тетяна Михайлівна закочує очі й різко спирається на спинку крісла. Не знає, куди подіти руки, тому різко хапає ручку зі столу. Крутить між пальців, чим мимоволі видає свою нервозність.

- Чого ви добиваєтеся? - запитує Сергія і штрикає вбивчим поглядом.

Не подобається їй, що проблема пішла іншою стежкою. Але, дивно, хіба директриса не хоче розібратися? Чи ніхто й не планував? А Ярик просто вдалий кандидат на покарання? Або в чому тут причина?

Соромно стає до огидного свербіння по шкірі, адже я б не стала докопуватися до істини. А повелася би на погрози директора і погодилася на покарання Ярика. Як і на відшкодування збитків ліцею. І Ернеста змусила б провести бесіду із сином. Боже, куди я лізу і навіщо? Моє погане почуття справедливості ні до чого доброго не приведе!