Розділ 8

Розділ 8

Соломія

"Подумай над моєю пропозицією зранку на свіжу голову. І на добраніч, красуне"

Відчуваю, як тремтять руки від хвилювання, що аж телефон у долонях тремтить. Намагаюся знову прочитати, але не бачу букв, вони пливуть перед очима. Розрізняю лише: "на добраніч, красуне". Посміхаюся так, що на душі тепло, падаю обличчям у подушку і верещу в неї. Здригаюся всім тілом, хочу хоч так зняти дивну напругу.

Не розумію своєї реакції. Я... збентежена? Чи вражена? Чи все разом? Повільно перевертаюся і відчайдушно трясу головою, проганяю згубні думки. Потрібно ж щось відповісти, але...

Ернест

Активність в 2.42

І справді, пішов спати. Але що робити мені? Не засну ж тепер! Я й до цього маялася без сну. Обмірковувала наш із Єріком поцілунок знову і знову, шукала виправдання свого дивного вчинку, але так і не знайшла їх. А заодно картала себе останніми словами за те, що так нерозумно втекла додому.

Сховалася від чоловіка, але не від проблем, що виникли між нами. Я поцілувала його! Сама... добровільно! І, соромно зізнаватися - мені сподобалося. До тремтіння в колінах і грайливих метеликів у животі. Забулася, віддалася в умілі руки чоловіка, хоча не повинна була! Попливла від чоловічого запаху й тепла поруч. І все ж, беру подумки емоції в кулак і пишу:

"І тобі на добраніч"

Дописала слідом:

"А щодо няні для Ярика, я подумаю"

Тут нема про що думати насправді - хочу. Це набагато краще, ніж знову займатися безглуздими пошуками роботи. Я не археолог і точно не відкопаю для себе скарб незабаром. Потрібно дивитися правді в очі - робота няні на даний момент найкраща для мене. Але чи впораюся? І чи не накличу на себе ще більше проблем?

Гаразд, про все це я подумаю трохи пізніше. Після того, як зустрінуся з мамою Вірою.

***

Вбігаю в кав'ярню розпалена, одразу знімаю курточку й шапку. Запізнилася! Не могла заснути до ранку, от і проспала.

Помічаю маму Віру за столиком і йду до неї. Смикаю заіржавілими губами, тягну їх у подобі усмішки, і свекруха одразу сяє. Невже в мене вийшов навіть не кривий оскал? Свекруха посміхається у відповідь і вказує мені на стілець навпроти.

- Я боялася, що ви не прийдете, - видаю з ходу правду, але мама Віра відмахується.

Дивиться на мене з таким непорушним обличчям, ніби засмучена в моїх розумових здібностях. Потискаю плечима.

- Знаєш, Міє, я вранці спочатку вирішила, що твій телеграм зламали, - вона янгольські сміється і я миттєво огортаюся з ніг до голови її позитивом.

Заряджаюся, ніби раніше була розряджена під нуль, а зараз поступово набираю відсотки і навіть можу працювати без перебоїв. Можу посміхатися!

- Щоб ти запросила мене, та ще й у кафе, нонсенс!

Свекруха дивиться на мене з хитрістю в очах, а я продовжую підзаряджатися від неї життєвою силою. Мама Віра, на відміну від мене, стильно одягнена, зовсім не за віком. Білий светр і модні темні штани вільного крою. Легкий макіяж і зачіска. Ніколи б не дала їй п'ятдесят п'ять років. Максимум сорок і то з натяжкою! 

Зараз нас зі сторони можна прийняти за сестер, але аж ніяк не за свекруху і невістку. Мені й раніше подобалося її почуття стилю, з нею приємно було ходити по магазинах і підбирати нові луки. Але після трагедії з Ромчиком, усього цього я насильно позбавила себе. Вважала, що не маю права радіти життю. Хоча свекруха була першою, хто відмовляла мене від тих згубних думок. Намагалася всіма силами знову вселити життя, але я не бажала того самого.

- Я хотіла б вибачитися перед вами, - кажу і сором'язливо ховаю очі.

Віддаю перевагу дивитися в горнятко з кавою, яке мама Віра заздалегідь замовила для мене. Щоб хоч якось позбутися ніяковості, хапаю ложку й енергійно мішаю лате, хоча там і розмішувати нічого. Каву я завжди п'ю без цукру.

Свекруха накриває мою "оскаженілу" долоню своєю, і я одразу відчуваю тепло. Моя - крижана. Зупиняю себе від безглуздого заняття, але боюся підняти погляд. Як же ніяково визнавати власні помилки! І вибачатися за них. До свербіння в усьому тілі хочу втекти, сховатися за залізними дверима квартири від усіх, але сиджу. Подумки прибиваю себе до стільця цвяхами. Я мушу це зробити. Через не можу.

- За що? - підбадьорює свекруха і ніби відмахується: - Припиняй.

- Та як це, за що?! - Спалахую, але миттєво остуджуюся об лагідний погляд мами Віри. - Я вам стільки всього наговорила, що соромно тепер. Бурчу, а вона продовжує посміхатися мені. Поплескує по долоні, і я розцінюю цей жест як знак капітуляції.

- Краще розкажи мені, як у тебе справи? Ми так давно не спілкувалися. Що надихнуло тебе, нарешті, вийти в люди?

Розповідаю їй лише малу частину, навмисно уникаю зайвих подробиць про Ернеста. Але свекруха, як рентген - бачить мене наскрізь:

- Виходить, чоловік пробудив у тобі бажання жити? - вона усміхається, а я насуплююся.

- Пес! Це зробив коргі! - здається, не її я намагаюся переконати, а себе.

- Добре-добре, - удавано погоджується і додає з хвилюванням: - а що з роботою? Тобі грошей не вистачає? Якщо так, я можу... - перебиваю її:

- Ні. Я хочу спробувати себе хоч десь. Думаю, Рома зробив мене надто залежною від нього в усіх сенсах. Як у моральних, так і в матеріальних. Ні, звісно ж, я була безмежно щаслива з ним. Але тепер потрібно вчитися бути самостійною. Не хочу більше ні від кого залежати, розумієте?

Вона киває, чудово усвідомлює мої слова і навіть без заперечень погоджується. Підтримує все тими ж заспокійливими поплескуваннями по долоні.

- Звичайно, спробуй. Хлопчик дорослий, якщо щось знадобиться, він сам тобі підкаже. Але тільки не йди в хлопчини на поводу. Діти - ті ще маніпулятори. Не встигнеш озирнутися, як тобі вже на шию сядуть.

Ми обидві тихо сміємося, потішаємося над ситуацією. Я вражена від звучання власного сміху. Не вірю, що такий звук знову невимушено зривається з губ. Я відтаюю! Знову відчуваю давно поховані під бетоном емоції. Радість - це те, що я намагалася закопати навічно. Але дехто знайшов і нахабно розкопав штучну могилку. Відкрив камеру ув'язнення і випустив невинних заручників на волю.