Розділ 7

Розділ 7

Ернест

У голові все ще б'ється згубна думка, але закладаю злість у найдальший кут. Змітаю, як непотрібне сміття і ховаю під килимом. Адже лінь шукати совок і йти викидати чорт знає куди. Замість цього, зосереджуюся на переляканому кошеняті в моїх руках.

Убив би поганця, задушив би власними руками! Це ж треба було, вирішив підрізати мене, козел! Розумію, що упущу придурка, якщо піддамся пориву Мії, але все ж подумки махаю рукою. Та якого біса я маю відмовлятися від солодкого поцілунку? Тим більше, у мене відеореєстратор висить на лобовому склі. Знайду і покараю "жертву куплених прав за сало", але пізніше. А зараз...

Відчайдушно цілую, бо дівчина викликає в мені бурхливу хімічну реакцію. Хоч і несміливо цілує, без язика, але, чорт забирай! Низка мурашок пробігає по тілу збудливим тремтінням, якому я не в силах чинити опір. Вони розбурхують мене і оживляють, запалюють пристрасть за секунду.

Поглиблюю наш поцілунок і стогну через вібрацію в грудях. Відчуття, немов Мія розмальовує зсередини мляву чорно-білий малюнок своїми яскравими фарбами. Перетворює його на живий 3д малюнок.

Ловлю млосний стогін крихітки і повністю втрачаю зв'язок із реальністю. Хочу її до болю в м'язах. Всупереч усім здоровим думкам. Хочу притиснути до себе, затаврувати і більше ніколи не відпускати. Адже поки вона чіпляється за мене, як за скриню зі скарбами, готовий зробити все, що завгодно. Навіть навиворіт вивернутися, але щоб була завжди поруч. Ось тільки ситуація зовсім не підходяща.

Як би не було важко, але відриваюся від ванільних губ. Але не відстороняюся, так і стою зігнутим, хоча поперек моторошно ломить. Начхати.

Даю нам обом можливість віддихатися. Собі - щоб к бісу не злетіти з котушок. І їй, щоб прийшла до тями й усвідомила, що сталося між нами. Мія моргає, але вона, здається, думками десь далеко звідси. Озирається навколо, а потім видихає.

- Ми живі... - шепоче і наче не вірить у власні слова.

Здригається і знову трясеться від страху. Згоден, ситуація вийшла не з приємних, але я досвідчений водій, тому зумів уникнути зіткнення. Не розгубився і вивернув кермо в останній момент, спрямував тачку в сніг.

Теж озираюся на дорогу, багато водіїв зупинилися, але серед них жадібно шукаю поглядом те довбане "бмв", що підрізало нас. Немає його ніде, змився, мерзотник. Ну, нічого. Не на того нарвався! Повертаю погляд на дівчинку.

- Зі мною ти в безпеці, - кажу навіщось, а Мія киває.

Хочу, щоб розуміла - її життя я ніколи не поставлю під загрозу. Вдивляюся в очі кошеняти, але погляд дівчини ніби не живий. У ньому хлюпається щось згубне, і мені зовсім не подобається ця нерозгадана емоція. Мія наче впала в транс і заново переживає якийсь особистий кошмар.

Сідаю біля неї навпочіпки, хапаю замерзлі долоні й відігріваю власним гарячим диханням. Хотів би я знати, що сталося з нею в минулому. Здогадуюся, адже її страх надто очевидний, але є так багато "але" в здогадках. Аварія? Чи її збили на дорозі? Чи в аварію потрапив хтось із близьких? Чи вона сама стала винуватицею ДТП? Від останньої думки відмахуюся. Але тримаю її в пам'яті про всяк випадок. Навіть якщо так, допоможу всім, чим зможу. У моїй юр фірмі багато грамотних юристів і адвокатів, щось придумаємо. І одразу дивуюся від власних думок.

Усе, пізно пити боржомі. Залип у Мію. Встряв, ніби в густий мед і вже не можу добровільно виповзти з терпкого полону. 

- О, боже...

Кошеня "виринає" з безодні трансу, розгублено торкається пальцями своїх губ і завмирає. Ага, згадала, красуне, що накоїла? Але пізно, кошенятко, назад шляху не буде. Я не дозволю! Не відбереш у мене тепер крила, що виросли під дією ейфорії.

- Я зараз викличу евакуатор, а потім проведу тебе додому. Тут усе одно не далеко.

Киває без заперечень, але й не намагається щось іще сказати. Чудово. При ній дзвоню, боюся відходити навіть на метр. Втече ж, і лови потім її, як перелякане кошеня. Заб'ється в дальній кут, де її точно ніхто дістати не зможе, а я так не хочу. Домовляюся і помічаю, як до нас біжить мужик.

- Допомога потрібна? "Швидку" викликати?

Відмахуюся від чужої допомоги. Не хочу навіть бачити поруч із Мією лівого мужика. Як і не бажаю, щоб на неї дивилися відверто зацікавленими поглядами.

- Усе гаразд, їдь.

Він знизує плечима і йде геть, а я витягаю з салону своє перелякане кошеня. Попутно пишу повідомлення товаришеві по роботі, скидаю йому місце розташування. Прошу, щоб оформив ДТП як годиться.

Залишаю, як і домовився зі службою, ключ у тачці. А Мію відводжу геть від місця аварії.

І злюся, що її будинок за п'ять хвилин пішки. Потрібно розпрощатися, а я не можу цього зробити. Тримаю її в обіймах, адже немає бажання випускати з рук дорогоцінний камінь.

Мія робить цей крок за мене - вивільняється і відходить, ховає руки в кишенях куртки. Навіть в очі не дивиться, свої ноги розглядає, чортівка!

Уся тремтить, але не розумію, від холоду чи пережитого стресу? Наче їй мало було нарватися на п'яного виродка в кафе! Навіть не господар - керуючий, а уявив із себе пуп землі, сволота! Нічого, і з ним розберуся трохи пізніше. А поки вистачить і фізичного каліцтва.

Та я як почув панічний вереск Мії в слухавці, ледь не посивів на всю голову. Порадів, що був поблизу на зустрічі, рвонув звідти так жваво, що напевно відлякав клієнта. Але плювати. Мія була на той момент у пріоритеті. Чому - досі не можу зрозуміло відповісти. Тягне до неї і все тут. Немає пояснення.

- Іди додому, кошенятко, - відриваю від себе слова з небажанням, але розумію, що так треба.

Досить із неї потрясінь за короткий вечір. Змушую себе мовчати щодо роботи. Завтра запропоную, не зараз. Нехай відпочине, розслабиться. А моя пропозиція може й почекати день.

- Так... я піду...

Кліпаю з нерозумінням, але ситуація не змінюється. Мія втекла, навіть не попрощалася як слід! Ну що за неможливе дівчисько?!