Розділ 6

Розділ 6
Соломія
 

Уп'яте оновлюю банківський додаток, але сума на балансі не змінюється. Але і я не здаюся, оновлюю сторінку знову і знову, адже не вірю очам.   
- Та ну не може бути! - гнівно гарчу в екран, ніби від цього шось зміниться.
У мене залишилося півтори тисячі, серйозно? Коли я встигла розтринькати гроші? Шестерінки в голові з неприємним писком важко запускаються, стогнуть, але поступово набирають потрібних мені обертів. Комуналка, їжа... коргі! Точно, я заплатила безхатькам за нього двадцять тисяч, а потім ще накупила Джеку всякого добра. Підібрала дорогий корм. А ще щоденні смаколики. Ось ти й вилетіла в мінус, Міє!   
Почуття відчаю розповзається по тілу неприємними мурашками й охоплює тіло холодним тремтінням. Намагаюся глибокими вдихами приручити їх і зупинити, щоб не влаштовували в думках хаос. Щоб не розганяли моїх і без того наляканих тарганів у голові.
- Здається, мені терміново потрібна робота, - заявляю в порожнечу безжиттєвим голосом.
Смикаюся з переляку, адже слово "робота" ріже слух. Шкребеться так гидко, слово нігтями по склу. Я жодного дня не пропрацювала, навіть не знала, що за звір такий і з чим його їдять. Ромчик, мій коханий чоловік, робив усе, щоб я почувалася комфортно. Заробляв достатньо для нас двох, ні в чому не відмовляв. Та й батьки мені пересилали гроші. Тоді я всерйоз вважала своєю роботою - турботу про чоловіка. Але тепер усе змінилося. У мене немає більше "роботи". П'яний мажористий виродок рік тому відібрав у мене кохану людину. А разом із тим нахабно вкрав сенс життя... І вкотре довів, що в цьому світі все вирішують гроші. Що їх більше, то краще. Адже наших накопичених із Ромою виявилося недостатньо для того, щоб злочинець поніс покарання. Відкупився, мерзотник, навіть вистачило нахабства мені в обличчя подивитися!
Подумки пхаю згубні думки в найдальшу шухляду, замикаю їх на замок, а ключ викидаю. Я хоч і хочу справедливості, але немає її. А роздуми про це повільно і болісно вбивають мене. Не це зараз у пріоритеті.
Робота. Мені. Потрібна. Робота!
Сказати легше, ніж зробити. Я й не підозрювала, що знайти будь-яку вакансію настільки нереально. Скільки я обдзвонила номерів? Уже збилася з рахунку. Нікому не потрібен працівник без досвіду. Я навіть зателефонувала, заради інтересу, туди, де була потрібна прибиральниця. Прибиральниця! З моїм червоним дипломом! Але й там потрібен досвід. Та в мене цього досвіду - три роки сімейного життя! Про що й повідомила, але з мене тихо посміялися. Як і завуальовано порадили підтерти одне місце моїм дипломом.
Ну, нічого. Рано впадати у відчай. Хто шукає, той завжди знайде. З такими надихаючими думками я і вийшла з квартири. Точно пам'ятаю, що в кафе неподалік був потрібен працівник. Начхати, ким працювати, аби набратися того самого досвіду, а далі розберуся.
Я обійшла практично всі місця, які були розташовані неподалік будинку, але... Удача, здається, розвернулася до мене дупою. Усі відкриті двері виявилися для мене " зачиненими".
Згубна думка стала пробратися крізь непрохідні джунглі в голові. Вона чітко прокладала собі шлях, жорстоко розрізаючи перед собою перепони. А, може, попросити грошей у мами Віри? Адже я робила так останні кілька місяців. Точніше, це матуся Віра скидала гроші на карту, вважаючи, що мені пора "вийти в люди". Що настав час вибиратися з прірви скорботи і намагатися жити далі.
І я реально не хотіла нічого, рівно до того моменту, поки не побачила коргі у бомжів. Здалося, що він, як і я, загубився в цьому світі, опинився не в тому місці й не в той час. Не з тими людьми!
Тож жваво зітхаю і відганяю геть погану думку. Я не маю права просити грошей, я ж не маленька! Тим паче, у свекрухи. Вона й так надто добре до мене ставиться, любить, як власну доньку. І навіть після смерті сина продовжує піклуватися, хоча їй теж нелегко. Не можна бути такою нахабною егоїсткою, Мія! Ти ж фізично здорова жінка, то якого біса поводишся, як примхлива дитина?!
Я занадто довго страждала і реально вважала своє горе виправданням. Виправданням своєї немічності!
Зупинилася біля кав'ярні і стала стовпом. У відображенні скляної вітрини побачила себе збоку і жахнулася. Не від зовнішнього вигляду, а від спогадів. Я тільки те й робила, що скиглила і скаржилася, кляла всіх навколо. Посварилася з усіма подругами. Вважала несправедливим те, що інші щасливі, тоді як у мене, здавалося, серце видерли кігтями з грудей. Ще й свекрусі дісталося кілька разів. Повільно згадую, що наговорила їй одного разу і стогну, хапаюся від відчаю руками за голову.

Розмова проти волі спливає в пам'яті. Ріже старі рани і сміливо знущається наді мною:

- Мія, рідна, ми з Сергієм купили путівки в Єгипет. Може, і тобі з нами поїхати? Відпочинеш, розвієшся. Ну що ти сидиш у чотирьох стінах?

Я аж на ліжку підскочила через обурення, що нахлинуло. Віно спалахнуло в грудях злістю, її й вихлюпнула на свекруху:

- Єгипет? Розважатися? А нічого, що Ромчик загинув? Нічого, що він лежить там зараз, у холодній землі... Ви його вже так легко забули?! У мене траур, а ви пропонуєте кинути все і полетіти на курорт? Та як вам тільки зухвалості вистачає!

- Ніхто Ромочку не забував, але, Міє. Практично рік минув, не можна так. Живі мають жити, а ти живцем ховаєш себе в порожній квартирі. Хіба мій син такого майбутнього хотів для тебе?

- Я сама вирішу, що мені робити!

Злилася на маму Віру, дратувалася щоразу, коли вона дзвонила мені й пропонувала то по магазинах сходити, то в кафе. Останньою краплею терпіння став відпочинок. Адже я не розуміла тоді, що мені не бажають зла. Навпаки! О, боже...

- Та як я тепер їй в очі дивитися буду? - запитую у свого відображення у вітрині, але воно мовчить.

Та й не бачу я його нормально - темно, силует ледве помітний у нічних сутінках. Як за командою, над головою раптом запалюється яскравий ліхтар і весь шлях, звідки я прийшла, заливається м'яким світлом. Уже стемніло... Скільки я блукала ось так, заглиблена у свої проблеми?