Розділ 4

Розділ 4
 

- Поїдеш зі мною?
Його слова, як грім серед ясного неба. Збивають з пантелику і вибивають твердий ґрунт під ногами. Що за дивне запитання? І чи питання це було? Здається, мужик уже все для себе вирішив. Йому навіть мій дозвіл не потрібен. Рукою нахабно прослизає по талії, обіймає і притягує мене до себе. Ну, який нахаба! Обмацав усю, залишилося тільки поцілувати для повного щастя.
- Ні! - кричу йому категоричну відмову в обличчя і зухвало вириваюся.
Та він і не стримував мене, швидше, натяками підштовхував до правильного рішення. Але, переспати з незнайомцем - це останнє, що мені потрібно.
- Знаєте, що, чоловіче, котіться зі своїми пропозиціями...
- Ернест, можна просто Ерік, - перебиває мене з широкою посмішкою, - і на "ти", адже я ще в самому розквіті сил.
Давлюся обуреннями і спостерігаю, як Ерік грайливо смикає бровами. Начебто мило, але якось пахне підставою. Підтискаю губи, адже не розумію, як із ним поводитися. Дурне загравання! Та він же, напевно, одружений. І їхня дитина тому підтвердження.
Тому, не знаходжу нічого кращого за єхидство:
- Із розквітом ви явно погарячкували, Ернесте. Скільки вам, років п'ятдесят? Сивина в бороду, біс у ребро?
- Тридцять вісім. - Знову грайливо підморгує, ніби його не зачепили мої слова. - Так розумію, своє ім'я ти мені суто зі шкідливості не скажеш?
- Соломія. Але можна просто Мія.
Ми явно більше не побачимося, тож до чого це безглузде знайомство?
- Мія, - тягне, смакує на язиці, як найсолодший десерт.
Випалює настільки інтимно, що тремчу і явно не від холоду. Ерік, як пильний орел, помічає мій дивний стан, трактує по-своєму:
- Якщо замерзла, забирайся в салон, там тепло.
О, ні! Якщо я сяду в тепле авто, то точно розімлію. Піддамся дивному пориву, який виникає щоразу, варто лише вдихнути неповторний мускусний запах. Аромат, що діє на мене, як валеріана на кота. Ні, я точно збожеволіла...
- Ернесте, мені здається, вам час їхати додому. Вас напевно дружина зачекалася, до того ж, Джека вже пора нагодувати.
На підтвердження моїх слів, коргі активно загавкав. Став шкребтися у вікно і нетерпляче порикувати. Можна сказати, залізне терпіння пса закінчилося. Він і так досить довго просидів спокійно.
Ерік шикнув на Джека, але його таким не візьмеш. Якщо нахабна дупа чогось хоче - то отримає це будь-яким способом.
Усміхаюся про себе, потираю ручками. Чекаю того самого моменту, коли Ерік зі зітханням прийме поразку і забереться геть. Ну а я повернуся у свій колишній світ.
Ось тільки пропозиція чоловіка знову зависає проханням у повітрі:
- Поїхали зі мною. Хочу тебе де з ким познайомити.
І так багатозначно дивиться на мене, що категоричне "ні" застрягає несправним ліфтом десь у горлі. Замість цього, йду, навіщось, на поводу дивних бажань:
- З ким? І навіщо? - не з дружиною ж...
- Ти ж хочеш побачити реального господаря собаки? Ось і познайомитеся. Можливо навіть, він дозволить тобі приходити до свого пса.
Загоряюся ідеєю, як яскрава лампочка, одразу згідно киваю головою. Розмахую надто активно, адже боюся передумати будь-якої секунди.
Миттєво стрибаю в салон під здивований погляд Еріка. Він забирається слідом і, ніби розуміє мої сумніви, одразу блокує двері, заводить двигун.
 Вкотре з пересторогою прислухаюся до себе. Чекаю панічної атаки або хоча б задушливого страху, але його немає. Автівка плавно їде, а я зовсім не відчуваю цього. Та й Ерік не перевищує швидкість, здається навіть, що плететься черепахою.
Помічаю, в який район мене завозить новий знайомий і хмикаю. Елітна новобудова, квартири в якій коштують, напевно, як одна нирка. Оглядаю себе зі скепсисом і знову хмикаю.
Трохи більше року тому мені було б украй ніяково через зовнішній вигляд. Я б узагалі посоромилася вийти з квартири не нафарбованою і в чоловічій куртці. У ній я просто гублюся, стаю безформною хмарою. Уже мовчу про плями на одязі, адже поспіхом відтирала бруд із курточки. А все завдяки Джеку! Виглядаю, як безхатько, але, плювати.
Вийти першою не встигла. Ернест спритно оббіг авто і подав мені руку. Ігнорую добрий жест і самостійно вислизаю з високого джипа. У цей момент мене ніби хтось знущально штовхає в спину, послизаюся на підніжці і лечу гордим птахом прямо в розкриті обійми. Мене хапають за секунду до ганебного падіння.

Застигаю стовпом, адже не хочу вириватися. Навіть рухатися ліньки! Натомість тягнуся до тепла, притискаюся щокою до приємного матеріалу пальто і шалено дихаю тим самим ароматом. Він настільки ідеальний, ніби створений спеціально під Ернеста. Не нудотний, тонкий, з ледь помітними нотками мускусу і дерева. Чоловік не губиться, ковзає однією рукою по спині, опускає до попереку й укладає її на талії. Натискає і трохи пригортає мене до себе, хоча ми й так надто тісно одне до одного. Надто інтимна поза. Один подих на двох...
Джек руйнує тонку магію, виривається з автівки через передні двері. Кружляє навколо нас із задоволеним бурчанням. Відчуття, ніби ритуал проводить. Затягує нас у свій дивний вир.
- Джеку, сидіти! - рявкаю на нього, і він одразу підкоряється, покірно саджає дупку на асфальт.
Дивлюся на нього прискіпливо і, клянуся, бачу в загадкових очах хитринки. Чи не ця пухнаста дупа штовхнула мене до Еріка в обійми?  
Ось тепер із легкістю вивільняюся із "солодкого полону". Не хочу дивитися чоловікові в очі, тому хапаю рулетку коргі з асфальту. Помічаю боковим зором, як чоловік забирає пакунки з салону, зачиняє авто.
- Йдемо.
Джек упевнено мчить уперед за Ернестом, ну і я плетуся слідом за ними. І добре собака - це його дім, але мене куди несе?!
Не розумію себе і свого бажання. Але йду, якогось біса, у нього на поводу. Переступаю поріг квартири, адже чоловік галантно відчинив переді мною двері. Втекти було б нерозумно... Але, напевно, ще нерозумніше було приїхати сюди! Про що ти думала, Мія?! Напевно, за рік мізки атрофувалися. Забули, як працювати, от і видали поламану ідею.
Не роззуваючись, оглядаю просторий коридор. Але не встигаю зробити висновки, Джек тягне повідець, і я одразу зупиняю його. Погляд чіпляється за дитяче взуття, до якого так і вабить нахабну пику.
- Ярослав! - здригаюся від несподіванки.
Та хто, чорт забирай, кличе сина командним тоном? Навіть мені хотілося різко встати по струнці і "віддати честь". Кошуся на Еріка, а він знизує плечима:
- Він, напевно, сидить у навушниках перед монітором і ніфіга не чує.
Чую шум у дальній кімнаті, скрип крісла. Не встигаю нічого зробити - Джек уже летить уперед, спритно перебирає коротенькими лапками. Стогну, помічаючи, як світлий паркет брудниться через грязні лапи собаки. Але щойно до вух долинає приємний для слуху дитячий сміх, вмить забуваю про все.
- Джек! - верещить хлопчик і йому вторить такий самий схвальний гавкіт песика.
Повідець натягується, а потім підозріло послаблюється... Не встигаю зрозуміти, в чому річ... Металевий гачок летить у мій бік і вочевидь погрожує влучити просто в лоб. Заплющую очі з писком, чекаю, але удару не відбувається. Повільно розкриваю очі і полегшено видихаю - Ерік зловив гачок нальоту. І відпустив, щоб він заліз назад у рулетку.
Уже розкриваю рот, хочу подякувати чоловікові, але різко закриваю. У коридор влітають два задоволених комочки. І один з них мчить ураганчиком на Ернеста, втикається йому в ноги, обіймає їх ручками і задоволено пищить:
- Еріку! Ти знайшов Джека! Ти повернув мені його! Дякую-ю-ю-ю-ю! Ти найкращий!
У тоненькому голоску стільки непідробної радості й різноманітних емоцій, що в грудях пече. Сльози самі навертаються на очі, неможливо стримувати в собі лавину. Вона обрушується раптово, летить на мене зі швидкістю світла і накриває з головою.        
Ковтаю сльози радості й спостерігаю, як енергійно коргі крутиться навколо хлопчика. Треться об нього, лижеться і тяфкає, вимагає уваги. Він вмить забуває про моє існування, адже його господар - десятирічний хлопчик, а не я.
- Скажи дякую не мені, а ось цій дівчині, - кивок на мене.
Хлопчик застигає, а потім повільно повертає до мене голову. Дитячі очі впиваються в моє обличчя, пильно сканують, ніби можуть побачити наскрізь. Хлопчик спочатку хмуриться, але личко різко розслабляється. Він, таке відчуття, впізнав мене.
- О-о-о-о! - Тягне, ніби високу ноту намагається взяти.
Бачу, хлопчина хоче щось сказати, але затикається в останній момент. Одразу ж у карих очах з'являється азарт і мені, чомусь, стає не по собі. До мурашок по шкірі. Навіть відступаю на крок назад, але наштовхуюся спиною на груди Ернеста. Ой... Здається, мене спіймали, як дикого звірка, у пастку.
- Мене звати Ярик, - хлопчик простягає мені свою долоньку.
- Мія, - потискаю з обережністю, хоча наші долоні практично одного розміру.
Та й "малюк", зовсім не малюк - хоч і худий, але високий! Практично зі мною нарівні, і це він ще не виріс!
- Дякую, Міє.
Від його щирої усмішки тану, як морозиво на сонечку. Не стримуюся і тягну губи в подобі посмішки. Сподіваюся, що в привітній, а не кривій. Але хлопчик сяє, поки дивиться на мене, буквально опромінює своєю теплотою все навколо. І серце-глиба "плаче", повільно підтаює під натиском доброти дитини.
- Мія, ти ж залишишся з нами на вечерю.