Розділ 1

Розділ 1

Ернест

Похмура зимова погода не тішить, як і картинка навколо. Позаду мене - облізла будівля, зі старими вікнами і скрипучими підлогами. Я навіть на пристойній відстані можу почути, як жалібно, ніби просячи про допомогу, стогнуть мостини від безжального тупоту дитячих ніг. І одразу кривлюся через різкий порив вітру. Він приніс мені нудотний запах майбутнього обіду. Їжі, від якої хочеться блювати.

І начебто я вже можу видихнути, адже моя місія виконана, але не все так просто. 

Стоїмо з малим, якого забрав буквально п'ять хвилин тому з дитбудинку. Дивимося один на одного, як два барани на нові ворота. Я - тому що фіг знає, що з пацаном далі робити. А він - з якоюсь дивною надією в наївних дитячих очах. Відчуття, ніби виклик мені кидає. Перевіряє. Випробовує нерви на міцність. Шукає шпарину, щоб пробитися крізь неї. Блимаю очами, хочу розірвати зоровий контакт, але нічого не виходить. Дивлюся на нього, такого серйозного, зосередженого, і серце кров'ю обливається. Не вірю, не розумію, не усвідомлюю до кінця, чому життя настільки суворе? І поставити запитання нікому, воно так і повисне в повітрі. А потім розколупає давно засохлу рану нігтем, щоб пам'ятав, не забував про найкращого друга. Про товариша, якому ні подзвонити, ні побачити не можна. Була людина, і немає. Але ж буквально тиждень тому ми будували плани, обговорювали навчання малого. Особисте життя... І де тепер це все?! Зітхаю, а малий копіює мій жест. Мнеться поруч, поправляє напівпорожній рюкзак із речами на плечі. Чорт забирай, з купи речей малому взяли кілька трусиків, джинси і два светри. Куртку і чоботи видали тут, ніби похапцем його видирали із законної квартири! Одяг явно на розмір більший, хрещеник має в ньому ідіотський вигляд. Я вже мовчу про колір цього вицвілого жаху...

Пацан гордий, не відводить погляду. Зарозуміло задерши голову, витріщається на мене з кривою усмішкою. Ну точно, ніби Андрійко на мене з того світу втупився і казав: "Тепер він - твоя турбота. Твоя сім'я. Твій хрещеник. Твій син, зрештою".

Нутрощі стискаються до розміру волоського горіха від первинного страху. Він розростається темною нафтовою плямою у прозорому морі, поступово отруюючи кров. Навіть руки почали трястися, чого зі мною ще ніколи не траплялося.      

Одна справа - приходити у вихідні, вручати малому чергову дрібничку і здалеку спостерігати за його іграми. Не виховувати, а захищати від грізного батька. Виривати в останню мить ремінь із руки приятеля, щоб не дозволити в такий спосіб покарати хрещеника за якийсь поганий вчинок.

Подумати тільки. Ще вчора я гордо називав себе чайлд фрі, а вже сьогодні я, раптово, батько. Батько десятилітки! П'ятикласника...

- І що нам тепер робити? - запитую в похресника і хмикаю.

Ну, а, що? Раптом у нього є чіткий план? Може, інструкція десь прихована? У всього в цьому світі є інструкція! І в малого вона має бути. Знайти б, визубрити і видихнути. От тільки рано я зрадів.

- Матусю шукати, - видає малий на повному серйозі. Навіть пальцем догори тицяє, ніби згенерував геніальну ідею.

- І де, по-твоєму, нам шукати її? - іронічно вигинаю брову, а Ярик замислюється.

Реально, насуплює малесенькі брови, стукає пальцем по підборіддю. А ще коронне "хм-м-м...". І я ледь свідомість не втрачаю. Перед очима пливе, та й усередині ураган, що змітає на своєму шляху залишки розсудливості. Спритно впираюся долонею в скло автівки, знаходжу для себе міцну точку опори. І тільки після віддаюся спогадам.

Андрій! Завжди так робив, коли не міг відразу придумати рішення. Але ж раніше я не помічав таких дрібниць за похресником. Ну, робить щось, і норм. Я навіть не замислювався, на кого схожий Ярик. Пам'ятаю, брякнув одного разу Андрієві, щоб зробив тест ДНК. Адже крихітний згорток, який підкинули йому разом із документами під двері - взагалі невідомо, від кого нагуляний. Та й не схожий він був на Андрія - блакитноокий, світловолосий, кирпатий. Крикливий клубок нервів. А в друга було чорне, трохи кучеряве волосся. Ніс орлиний, тонкі губи і карі очі. Хто ж знав, що зовнішність дитини зміниться в міру дорослішання. І тепер на мене з тією самою іронічною усмішкою дивиться маленька копія найкращого друга. Видає чергову ідею фікс:

- У торговому центі!

- Що? - перепитую, бо втратив нитку розмови у спогадах.

- Ну, маму шукати! - розповідає мені все з тим же піднятим вказівним пальцем до неба. - Або можемо в супермаркет поїхати. Тато казав... - малий різко осікається і ховає погляд.

Лють спалахує сірником, розпалює злість до неконтрольованої пожежі. Вона розростається і тягнеться по венах, випалюючи залишки доброти. Покараю! Засуджу і засаджу кожну погань, яка безжально рубала правду при пацані. Та як тільки в тіток з опіки нахабства вистачило сказати Ярославу в обличчя, що його батько помер? І що малий більше нікому не потрібен. Не дивно, що наша з ним перша зустріч три дні тому пройшла сухо.

Малюк прийняв умови гри жорстокого світу. Не чекав, що промінь світла все ж таки проб'ється крізь щільні грозові хмари. І картаю себе теж, звинувачую останніми словами. Та якби я тільки дізнався ще в перший день, то навіть із квартири не дозволив би витягнути ридаючого Ярика. Задушив би будь-кого, хто міг стати на моєму шляху.

Помічаю, як похресник опускає при мені голову і розглядає діряві чоботи, ніби вони є чимось привабливим у цю хвилину.

Хочеться зробити те саме, але беру емоції у твердий кулак. Якщо я добровільно запхав невпихуєме у своє життя, пора ставати прикладом для наслідування. Ну, або хоча б, бути відповідальним за того, кого... охрестив.

- У центр, так у центр, - підморгую приголомшеному Ярику.

Він розпливається в милій усмішці й хапає мене за руку. Мільйони розрядів проносяться по шкірі в ту ж мить. Колються в неї невидимими голками, тільки лише тому, що в моїй величезній долоні є щось цінне. Маленька й тендітна долонька. Стисни я її, і точно розчавлю... Але водночас такий дивний тактильний контакт дарує по-справжньому літнє тепло в холодну січневу зиму. Тягнеться жаром по венах і забирається глибоко в душу.