Розділ 18

Світ зібрався.
Не як натовп — як подих перед словами.
Ліна стояла посеред простору, який тепер мав форму кола. Каміння під ногами було світлішим, ліхтарі згасли, залишивши лише м’яке сяйво згори. Вона відчувала це всім тілом: випробування не буде гучним. Воно буде чесним.
— Це не бій, — тихо сказав Кай поруч. — І не жертва.
— Я й не чекала феєрверків, — відповіла Ліна. — Мені вистачило на Новий рік.
Світ зрушив.
Перед нею з’явилися двері. Звичайні. Дерев’яні. Такі, повз які проходять щодня, не помічаючи.
— За ними — твій звичний світ, — пояснив Кай. — Без магії. Без наслідків. Без пам’яті про це місце.
— А інший варіант?
— Залишитись. Пам’ятати. І знати, що іноді доведеться робити вибір, який болить.
Ліна дивилась на двері довго.
Без пам’яті, — спокусливо.
Без болю, — брехливо.
— А ціна? — спитала вона.
— Якщо підеш — втратиш шанс. Якщо залишишся — втратиш ілюзію, що можна не обирати.
Вона засміялась. Тихо.
— Я й так її давно втратила.
Світ затамував подих.
Ліна повернулась до Кая.
— Я не обіцяю бути зручною.
— Я й не закохувався в зручність.
— Я можу злякатись.
— Я теж.
Вона зробила крок — не до дверей.
І в ту ж мить простір здригнувся.
— ДОСИТЬ, — пролунав голос, від якого навіть каміння потемніло.
Рада з’явилась не образами — присутністю. Холодною. Важкою.
— Людина не може залишитись без плати, — пролунало.
— Вона вже платить, — відповів новий голос.
Ніколас вийшов уперед. Без плаща. Без усмішки. Справжній.
— Ти не маєш права, — сказала Рада.
— Я маю відповідальність, — спокійно відповів він. — І беру її на себе.
Ліна різко обернулась.
— Ні. Я не дозволяла…
— Я знаю, — м’яко сказав Ніколас. — Тому я не забираю твій вибір. Я змінюю умови.
Він простягнув руку — і світ навколо переписався. Не зламався. Переналаштувався.
— Ціна буде розділеною, — сказав він. — Не тягарем, а зв’язком.
— Це порушення, — зашипіло повітря.
— Це еволюція, — відрізав Ніколас.
Тиша впала різко.
Кай дивився на батька з подивом і чимось більшим.
— Ти…
— Я втомився боятись за тебе, — відповів Ніколас. — І не довіряти людям більше, ніж системам.
Світ мовчав.
А потім — прийняв.
Двері зникли.
Ліхтарі спалахнули теплим світлом. Каміння під ногами стало м’яким. Не чарівним — справжнім.
— От і все? — недовірливо спитала Ліна.
— От і все, — кивнув Ніколас. — Далі — життя. Найскладніша магія з усіх.
Він підійшов ближче.
— Ти не зобов’язана залишатись у нашому світі.
— Я знаю.
— І не зобов’язана любити мого сина.
Ліна глянула на Кая.
— Це теж знаю.
Ніколас усміхнувся. Тепло.
— Тоді я спокійний.
Світ почав розчинятися — не зникаючи, а відступаючи.

Вони знову стояли у місті.
Сніг. Ліхтарі. Звичайний ранок.
— Ну що, — сказала Ліна, засовуючи руки в кишені. — Кава?
— Без кориці? — усміхнувся Кай.
— Не зловживай.
Він зупинився.
— Ти впевнена?
Ліна подивилась на нього. Справжнього. Без обіцянок.
— Я не впевнена.
Потім додала:
— Але я тут. І не тікаю.
Він узяв її за руку. Цього разу — без магії.
І цього було достатньо.
Десь далеко дзвіночок мовчав.
Бо диво вже сталося.