Розділ 17

Світ не поспішав.
Він давав час — але не безкінечний.
Ліна йшла поруч із Каєм брукованою доріжкою. Каміння під ногами було теплим, ніби пам’ятало кожен крок. Ліхтарі без полум’я реагували на їхню присутність — спалахували трохи яскравіше, коли Ліна дивилась на них довше, ніж слід.
— Це не декорації, — сказала вона.
— Ні, — відповів Кай. — Це наслідки.
Він зупинився біля невисокої стіни, за якою відкривався простір — не місто й не порожнеча. Там повільно рухались тіні, схожі на людей, але без чітких облич.
— Хто це?
— Ті, хто порушив правила, не зрозумівши їх.
Ліна схрестила руки.
— Почнемо з початку. Які правила?
Кай кивнув.
— Перше: магія не виконує бажання. Вона підсилює вибір.
— Тобто якщо я зроблю дурницю…
— Вона зробить її гучнішою.
Ліна скривилась.
— Чудово.
Він усміхнувся ледь помітно.
— Друге: магію не можна використовувати, щоб уникнути болю.
— Серйозно?
— Особливо серйозно.
Він провів рукою — і простір перед ними змінився. Вона побачила себе. Іншу. Ту, що пішла одразу, не обертаючись. Життя — рівне, без різких зламів. Без тепла.
— Це… — Ліна ковтнула. — Це виглядає спокійно.
— Це виглядає порожньо, — тихо сказав Кай.
Вона відвернулась.
— А третє правило?
— Найважливіше.
Він подивився на неї серйозно. Без магії.
— Магія завжди бере плату.
— Гроші? — автоматично спитала Ліна.
— Якби все було так просто.
Він узяв камінь із землі й стиснув у руці. Коли розкрив долоню — камінь був гладким, ідеальним. Але на його пальцях з’явилися тонкі білі лінії — шрами, яких раніше не було.
— Вона бере час, — сказав Кай. — Спогади. Можливість бути осторонь.
— І що взяла в тебе?
Він мовчав довше, ніж раніше.
— Вибір бути байдужим.
Ліна повільно видихнула.
— А з мене що візьме?
Світ навколо завмер. Навіть ліхтарі.
— Це залежить від тебе, — відповів Кай. — Але якщо ти підеш далі…
— Так?
— Ти більше не зможеш сказати: «це не моя справа».
Вона засміялась — коротко, нервово.
— А я так любила цю фразу.
Він ступив ближче. Не торкаючись.
— Я не маю права просити тебе залишитись.
— А якщо я піду?
— Я відпущу.
Ліна подивилась на тіні за стіною. Потім — на ліхтарі. Потім — на Кая.
— Знаєш, у моєму світі теж є правила, — сказала вона. — І ціни.
— Я знаю.
— Там теж не можна уникнути болю.
Вона зробила крок уперед. — Різниця лише в тому, що тут хоча б чесно.
Світ відгукнувся. Не аплодисментами — тишею, яка означала прийняття.
— Я не обіцяю бути сміливою, — сказала Ліна.
— Я не прошу.
— І якщо мені стане надто страшно…
— Ти зможеш піти, — відповів Кай. — Але не без сліду.
Вона кивнула.
— Тоді йдемо. Поки я не передумала.
Кай усміхнувся — вперше без тіні провини.
І світ зробив їм дорогу.