Розділ 16

Ліна йшла повільно.
Місце навколо не мало чітких форм — ніби місто пам’ятало себе, але не хотіло повторюватися. Стіни були схожі на тіні будинків, світло — на відбиття ліхтарів у снігу, якого тут не було.
— Це не сон, — сказала вона вголос.
Голос повернувся до неї м’яко. Прийнятий.
Повітря пахло холодом і хвоєю. Десь далеко ледь чутно дзенькало — не дзвіночком, а самим простором.
— Ти зробила крок, — пролунало поруч.
Кай стояв біля арки, ніби чекав саме тут. Без плаща. Без захисту. Такий, яким він був на прогулянці — тільки серйозніший.
— Ти не мав, — сказала Ліна.
— Я знаю.
— І все одно тут.
Він усміхнувся криво.
— Це місце не дуже слухає заборони.
Ліна озирнулась.
— Що це?
— Поріг, — відповів Кай. — Між тим, що ти знала, і тим, що вирішила пізнати.
Вона схрестила руки.
— Я не просила цього.
— Але прийшла.
Між ними було кілька кроків. Вона відчула, як світ реагує на їхню присутність — ніби затримував подих.
— Якщо я тут, — сказала Ліна, — значить, це щось змінює.
— Так, — відповів Кай чесно. — Для тебе. І для мене.
Вона зробила крок ближче.
— Я не люблю, коли мене ведуть.
— Я не веду. Я поруч.
Він простягнув руку, але зупинився, не торкаючись.
— Далі ти вирішуєш.
Ліна подивилась на його долоню. Потім — йому в очі.
— Якщо я зроблю ще один крок…
— Ти більше не зможеш сказати, що це випадково.
Вона всміхнулась. Не впевнено. Живо.
— Мені ніколи не щастило з випадковостями.
І ступила вперед.
Світ здригнувся — не різко, а глибоко. Простір навколо них почав набувати форм: кам’яна бруківка, ліхтарі без полум’я, двері, що вели у різні місця й жодне водночас.
— Ласкаво просимо, — тихо сказав Кай. — Тепер ти бачиш.
— І що тепер?
— Тепер ти можеш піти.
— Або?
— Або залишитись і поставити запитання.
Вона подивилась довкола — і вперше не відчула страху. Лише напружену цікавість.
— Почнемо з простого, — сказала Ліна. — Мене хтось звідси викине?
Кай засміявся. Справжньо.
— Не сьогодні.
Вона подивилась на нього уважно.
— Ти знав, що я прийду.
— Я сподівався. Це різне.
Ліна зітхнула.
— Добре. Але я тут не через магію.
— Я знаю, — кивнув Кай. — Саме тому це важливо.
Вони стояли поруч — не торкаючись, але достатньо близько, щоб світ між ними більше не був порожнім.
— І ще, — сказала вона. — Я все ще злюсь.
— Це нормально.
— І не обіцяю нічого.
— Я пам’ятаю.
Ліхтарі навколо спалахнули трохи яскравіше.
Світ прийняв це.