Розділ 14

Ліна прийшла раніше, ніж планувала.
Кав’ярня ще наполовину спала: запах свіжої випічки тільки-но наповнював приміщення, за вікнами повільно танув сніг, а бариста виглядав так, ніби ще не вирішив, у якому році він прокинувся.
Вона обрала столик біля вікна.
Просто поговорити, — повторила собі.
Без сцен. Без висновків. Без магії.
Кай з’явився майже одразу. Ніби відчув.
Він зупинився, помітивши її, і на мить завмер — не з радістю, не з полегшенням, а з обережною надією.
— Привіт, — сказав він.
— Привіт, — відповіла Ліна. — Я довго думала.
— Я знаю.
— Ні, не знаєш, — вона ледь усміхнулась. — Але можеш здогадуватись.
Вони сіли. Між ними стояли дві чашки, ще порожні, як пауза, яку ніхто не поспішав заповнювати.
— Я злилась не через магію, — почала Ліна. — Не тільки.
— Я здогадувався.
— Я злякалась, що мені… добре.
Вона видихнула. — А я не знаю, що з цим робити.
Кай кивнув. Повільно.
— Я не проситиму тебе бути готовою.
— А якщо я ніколи не буду?
— Тоді це буде чесно.
На секунду їй здалося, що все стає простішим.
І саме в цей момент Кай напружився.
Не різко. Не помітно для інших. Але Ліна побачила — як у нього змінився погляд, як пальці стиснули край столу.
— Що? — одразу спитала вона.
— Мені… — він замовк. — Мені не дозволяють.
— Хто?
— Світ, у якому я виріс.
Повітря в кав’ярні ледь здригнулося. Лампочки над баром моргнули, за вікном дзенькнув дзвін — тонкий, не чутний іншим.
Кай прикрив очі.
— Вони вважають, що я порушую рівновагу.
— Тим, що п’ю каву?
— Тим, що чекаю.
Ліна нахилилась ближче.
— Поясни.
— Якщо я не зроблю вибір… — він гірко всміхнувся. — Його зроблять за мене.
— Я не частина вашого… — вона махнула рукою. — Цього.
— Саме тому все так складно.
Він подивився на неї вперше за розмову прямо. Без захисту.
— Я не маю права більше спостерігати здалеку. Або я відступаю назавжди, або…
— Або що?
— Або визнаю, що це не просто почуття.
Ліна відчула, як усередині знову стискається знайоме бажання втекти. Але тепер до нього домішувалось інше — злість. Не на нього. На ситуацію.
— Мені не подобається, коли за мене вирішують, — сказала вона.
— Мені теж.
Дзвін за вікном повторився. Уже голосніше.
Кай різко встав.
— Мені треба йти.
— Зараз?!
— Поки я ще можу повернутись сам.
Вона підвелася разом із ним.
— Якщо ти підеш просто так — це теж буде вибір.
— Я знаю.
Він зробив крок — і зупинився.
— Скажи мені одне. Не як відповідь. Як правду.
— Що?
— Ти хочеш, щоб я залишився?
Ліна мовчала. Довго.
Потім сказала тихо, але чітко:
— Я хочу, щоб мене не квапили.
Кай усміхнувся. Сумно. Світло.
— Це найскладніше бажання з усіх.
За його спиною повітря здригнулося ще раз — невидимі двері відкривались.
— Я повернусь, — сказав він.
— Коли?
— Коли вибір все ще буде нашим.
І зник, залишивши за собою тепло, яке не мало жодного логічного пояснення.
Ліна сіла назад. Чашки все ще були порожні.
— Чудово, — прошепотіла вона. — Просто чудово.
А десь далеко хтось вирішив, що чекати більше не можна.