Розділ 13

Кай 

Кай не любив згадувати пророцтво.
Не тому, що воно було страшним. А тому, що було надто неточним.
Йому було шістнадцять, коли батько вперше привів його до Дзеркальної зали — місця, де не показували майбутнє, а лише напрямки. Там не було образів, лише відчуття. І слова, які запам’ятовуються не одразу.
«Ти покохаєш ту,
яка не чекатиме на диво.
І саме тому воно станеться».
— Це все? — тоді запитав Кай.
— Це більше, ніж здається, — відповів Ніколас. — І менше, ніж ти захочеш.
Він довго не розумів.
Навіть коли подорослішав. Навіть коли бачив сотні людей, які вірили, просили, чекали. Не їх.
А потім була вона.
Спочатку — випадково.
Кай побачив Ліну в кав’ярні, де вона сперечалась з баристою про корицю так, ніби від цього залежав баланс Всесвіту. Вона сміялась — коротко, різко — і одразу ж серйознішала, ніби ловила себе на слабкості.
Не вона, — подумав тоді Кай. — Занадто жива.
Але він знову бачив її.
На переході.
У книгарні.
У парку — завжди з книгою, яку не дочитувала.
Він не втручався. Це було правило.
Спостерігати — не означає втручатись.
Знати — не означає діяти.
Вона не чекає, — зрозумів він з часом.
Не на людей.
Не на диво.
Не на виправдання.
І саме це було найнебезпечнішим.
Кай ніколи не планував підходити до неї.
Ніколи не думав, що зустріч станеться так — випадково, голосно, з батьком у червоному плащі й омелою, яка все зіпсувала.
Ти не мав права, — сказав він собі після того, як вона пішла.
Ти знав правила.
Він знав.
І все одно злякався.
Не за себе.
За неї.
— Я не хотів зупиняти час, — прошепотів Кай у порожній кімнаті. — Я хотів, щоб ти не впала.
Пророцтва ніколи не говорять про провину.
Вони не пояснюють, як правильно.
Вони лише залишають вибір.
Кай сидів біля вікна, дивлячись на місто. Десь там Ліна не спала. Він це відчував — не магією, а тією дивною уважністю, яка з’являється, коли тобі не байдуже.
«Ти покохаєш ту, яка не чекатиме».
— Я знаю, — тихо сказав він. — І я не прошу.
Він не хотів бути її дивом.
Не хотів бути рятівником.
Він хотів бути людиною, яку вона обере — або не обере.
І якщо для цього доведеться відступити — він умів чекати.
Бо деякі історії починаються не з кроку назустріч,
а з уміння стояти на місці.
А магія…
Магія почекає.