Розділ 12

Ніколас

Ніколас не любив втручатися напряму.
Люди від цього ламаються. А сни — ні. Сни гнуться, змінюють форму, але завжди залишають людині вибір.
Він сидів на даху будинку навпроти, загорнувшись у свій плащ, який у темряві виглядав звичайним пальтом. Місто під ним спало уривками — вікнами, ліхтарями, думками.
— Ну що ж, — пробурмотів він, дивлячись у вікно Ліни. — Вперта. Мені подобається. Але це не скасовує того, що ти помиляєшся.
Він клацнув пальцями. Не гучно. Для снів достатньо наміру.
Ліна заснула неспокійно.
Їй снився сніг — занадто білий, занадто чистий. Вона йшла знайомими вулицями, але вони були порожні. Жодних людей. Жодних звуків.
— Прекрасно, — почулося збоку. — Ти знову все контролюєш.
Вона різко обернулась.
— Ти?!
— Я, — Ніколас стояв, спершися на ліхтар. — Розслабся, це сон. Тут я менш дратівливий. І без дзвіночків.
— Забирайся з моєї голови.
— Не можу. Ти сама мене впустила. Минулої ночі. Пам’ятаєш?
— Я була втомлена.
— Усі так кажуть.
Ліна склала руки на грудях.
— Якщо це чергова лекція — не витрачай час.
— Я не читаю лекцій, — образився Ніколас. — Я ставлю незручні запитання.
Він клацнув — і сніг під ногами Ліни раптом тріснув. Не провалився. Просто дав тріщину.
— Ти боїшся не магії, — сказав він. — Ти боїшся, що хтось побачить тебе без броні.
— Це не твоя справа.
— Мій син. Автоматично стає моєю.
Ліна мовчала.
— Він порушив правило, — продовжив Ніколас. — І ти маєш право злитися. Але скажи мені чесно…
Він підійшов ближче.
— Ти пішла, бо він використав магію — чи бо ти відчула, що тобі не байдуже?
Вона хотіла відповісти одразу. Різко. Але слова не прийшли.
— От бачиш, — м’яко сказав Ніколас. — Це і є напрямок. Не «пробачити» і не «повернутись». А розібратись.
Навколо них з’явився парк. Той самий. Лавка. Сліди на снігу — два, поруч.
— Він не хоче тебе рятувати, — сказав Ніколас. — Він хоче бути поруч. І так… іноді це складніше.
— А якщо я не готова? — тихо спитала Ліна.
— Тоді не будь. Але не тікай від чесності. Це єдине, що я прошу.
Він уже відходив, коли обернувся:
— І ще одне.
— Що?
— Магія не тримає людей разом. Вона лише показує, де вони зупинились.
Сон почав розчинятись.
— Передай своєму сину… — встигла сказати Ліна.
— Ні, — усміхнувся Ніколас. — Це вже твоя робота.
Вона прокинулась різко.
За вікном ішов сніг. Звичайний. Тихий.
Ліна сіла на ліжку й видихнула.
— Чорт, — сказала вона сама собі. — Я ж просто хотіла спокійний Новий рік.
Телефон завібрував. Повідомлення від Кая.
«Я не прошу відповіді. Просто хотів, щоб ти знала: я почув тебе.»
Ліна подивилась на екран довше, ніж планувала.
— Добре, — прошепотіла вона. — Один крок. Не більше.
А десь дуже далеко Ніколас задоволено всміхнувся й нарешті дозволив собі заснути.