Розділ 10

Вони вийшли надвір без плану.
Просто одягнули куртки, мовчки спустилися сходами й опинилися на вулиці, де ранок нового року ще не вирішив, ким він буде.
Повітря було чистим і холодним. Сніг хрумтів під ногами, ліхтарі світилися м’яко, ніби не хотіли заважати. Місто виглядало змореним після свят, але задоволеним — з поодинокими феєрверковими слідами в небі й запахом кави з відкритої пекарні на розі.
— Тут красиво, — сказала Ліна, здивувавшись самій собі.
— Тут завжди красиво, — відповів Кай. — Просто не завжди є час це помітити.
Вони йшли повільно. Без поспіху. Без потреби щось пояснювати. Їхні плечі іноді торкалися, і кожного разу Ліна робила вигляд, що це випадково.
Зосередься, — сказала вона собі. — Це просто прогулянка. Просто хлопець. Просто місто.
Але місто не погоджувалось.
Вітрини відбивали їхні постаті, гірлянди на балконах ще не погасли, а десь у дворі діти запускали салюти з такою серйозністю, ніби від цього залежав увесь рік.
Кай зупинився біля маленької кав’ярні. Вона була ще зачинена, але вікна світилися теплим світлом.
— Тут добре мовчати, — сказав він.
— Ти часто мовчиш?
— Тільки з тими, з ким не треба прикидатися.
Ліна відчула, як щось усередині трохи відступає. Не ламається — просто дає крок назад.
Вона дивилась, як його подих клубочиться в повітрі, як сніг осідає на його темному комірі, і ловила себе на дивній думці: він тут доречний. Наче частина цього ранку.
— Ти дивишся так, ніби хочеш щось заперечити, — усміхнувся Кай.
— Я завжди так дивлюся.
— Навіть коли тобі добре?
— Особливо тоді.
Вони рушили далі.
Парк зустрів їх тишею: дерева стояли в снігу, лавки були порожні, а доріжки — майже недоторкані. Ліна зупинилась, провела рукою по холодній спинці лавки.
— Зазвичай у цей час я вже тікаю, — зізналась вона.
— А зараз?
— А зараз я думаю, що треба було одягнути тепліші рукавиці.
Кай засміявся. Легко. Без тиску.
І Ліна раптом зрозуміла, що сміх перестав її насторожувати.
Вони сіли. Сніг скрипів, десь далеко проїхала машина, і знову стало тихо.
— Ти не ставиш запитань, — сказала Ліна.
— Бо відповіді приходять самі, коли не квапити.
— Це якась чарівна філософія?
— Ні, — похитав головою Кай. — Це досвід.
Вона подивилась на нього збоку. Його профіль був спокійний, зосереджений, без тієї демонстративної впевненості, яку вона так добре знала й не любила.
Він не намагається мене переконати, — зрозуміла Ліна.
Він просто дозволяє мені бути.
І це було небезпечно.
— Я все ще не обіцяю нічого, — сказала вона.
— Я не збираю колекцію обіцянок, — відповів Кай. — Мені достатньо прогулянки.
Сонце нарешті пробилося крізь хмари, і сніг засвітився тисячами дрібних іскор. Ліна примружилась і відчула, як усередині стає трохи світліше.
Отак і закохуються, — подумала вона з підозрою.
Непомітно. Під прикриттям звичайного ранку.
Вона підвелася з лавки й подивилась на нього.
— Ходімо. Поки я не передумала.
— Це найкращий план, — усміхнувся Кай.
І місто, здавалося, повністю з цим погодилось