Розділ 9

Кай

Кай давно навчився мовчати.
Це було простіше, ніж пояснювати. Особливо людям. І особливо — батькові.
Він дивився, як Ліна стоїть біля вікна з чашкою кави, насуплена, зібрана, ніби тримає оборону проти всього світу. Її плечі були трохи напружені, але вона не тікала. І це було головне.
Вона думає, що це випадково, — усміхнувся він подумки.
Що вона просто залишилась. Що нічого не вирішила.
Кай знав краще.
Не тому, що був чарівником. А тому, що бачив таких людей. Тих, хто не вірить — але все одно сподівається. Тих, хто каже «мені не потрібно», маючи на увазі «мені страшно».
Він теж колись таким був.
Магія в їхній родині була дивною. Вона не сяяла щодня і не вирішувала проблеми. Вона просто з’являлась там, де хтось нарешті переставав тікати.
— Я не обіцяю нічого, — сказала Ліна, не обертаючись.
— Я знаю, — відповів Кай уголос. А подумки додав: і це чесніше за будь-які клятви.
Він не намагався наблизитись. Не тягнувся. Не просив.
Він просто був поруч.
Батько думає, що все через омелу, — з іронією подумав Кай.
Але омела лише підштовхує. Рішення завжди приймають люди.
Кай бачив, як Ліна напружується, коли світло в кімнаті ледь змінюється, і як одразу ж бере себе в руки. Її впертість була майже красивою.
Вона не вірить у «назавжди».
І правильно робить.
Він і сам у нього не вірив.
Кай подивився на дзвіночок на столі. Той мовчав.
— Добре, — прошепотів він майже непомітно. — Повільно — так повільно.
Йому не потрібно було, щоб вона повірила.
Йому потрібно було, щоб вона не злякалась.
І якщо для цього доведеться удавати, що магії не існує — він умів це робити.
У нього був досвід.
Кай підійшов до вікна й став поруч, зберігаючи відстань.
Місто прокидалося. Новий рік починався без фанфар.
— Гарний ранок, — сказав він.
— Звичайний, — відповіла Ліна.
— Найкращий із можливих.
Вона на секунду подивилась на нього. Без захисту. Без іронії.
Потім знову відвернулась.
І цього Каю було достатньо.
Бо найкращі дива — ті, які не потрібно доводити.