Розділ 8

Ніколас з’явився на кухні рівно о восьмій ранку.
Не о сьомій п’ятдесят дев’ять. Не о восьмій нуль п’ять. А рівно тоді, коли Ліна остаточно переконалася, що новорічна ніч їй не наснилася.
Він був без плаща.
У звичайному светрі.
З бородою трохи скуйовдженою і виглядом людини, яка щойно врятувала світ і тепер хоче кави.
— Доброго ранку, — бадьоро сказав він. — Є щось без кориці?
Ліна завмерла з чашкою в руках.
— Ви… Ви ночували тут?
— Формально — ні, — відповів Ніколас, роздивляючись кухню. — Я перебував у просторі. Це різне.
— Це квартира моєї подруги.
— Чудово. Люблю квартирні дива. Тут затишніше.
Кай з’явився у дверях, позіхаючи.
— Тату, ти знову без попередження?
— Ранкові візити — це традиція, — знизав плечима Ніколас. — Особливо після потенційно доленосних ночей.
Ліна глибоко вдихнула.
— Слухайте, я хочу одразу прояснити.
— Кава? — перебив Ніколас. — Так, я теж.
Він сам налив собі з турки, ніби жив тут усе життя.
— Знаєш, — сказав він Ліні, — ти дуже добре тримаєшся.
— Я завжди добре тримаюсь, — сухо відповіла вона. — Особливо, коли в мене на кухні Санта Клаус.
— Ніколас, — поправив він. — У цивільному.
Він зробив ковток і скривився.
— Хто це заварював?
— Я.
— Хоробро.
Кай засміявся.
— Вона ще не прокинулась.
— Я прокинулась, — заперечила Ліна. — Я просто не готова.
Ніколас поставив чашку й подивився на неї уважно.
— Це нормально. Після контакту з магією завжди хочеться скласти план втечі.
— Я вже складаю.
— Чудово! — зрадів він. — Планування — перший крок до прийняття.
— Ні, — відрізала Ліна. — До контролю.
— О, — Ніколас усміхнувся. — Контроль — моя улюблена ілюзія.
Він дістав з кишені маленький дзвіночок і поставив на стіл.
— Це що?
— Сигналізація.
— Для чого?
— Якщо ти почнеш вірити — він задзвенить.
— Заберіть, — одразу сказала Ліна.
Дзвіночок дзенькнув.
Кай ледь не захлинувся кавою.
— Тату!
— Що? Я нічого не робив.
Ліна повільно поставила чашку.
— Це було підло.
— Ефективно, — поправив Ніколас.
Він підвівся й узяв пальто.
— Добре. Я пішов.
— Так просто?
— Я ж не монстр, — образився він. — У вас тут і без мене весело.
— Ви ще повернетесь, — сказала Ліна.
— Можливо, — підморгнув він. — А можливо — ти просто почнеш жити.
Він уже був біля дверей, коли озирнувся:
— До речі, Ліно…
— Що?
— Ти залишилась не через магію.
— А через що?
— Через себе.
І зник.
Кай мовчки дивився на місце, де щойно стояв його батько.
— Він завжди так іде.
— Дратуюче, — сказала Ліна.
— Але чесно.
— На жаль.
Вона зробила ковток кави.
— Вона стала кращою.
— Магія, — усміхнувся Кай.
— Не радій, — попередила Ліна. — Я все ще нічого не обіцяю.
— Я пам’ятаю.
А дзвіночок на столі тихо мовчав