Розділ 7

Ліна прокинулася від тиші.
Не від тієї, що лякає, а від спокійної — коли місто ще не вирішило, що новий рік почався по-справжньому.
Квартира Маші була майже порожньою. На столі — келихи з залишками шампанського, конфеті під ногами, гірлянда, яка все ще світилася, хоч її давно мали вимкнути. За вікном сніг лежав рівно, наче ніч усе акуратно підправила.
— Добре, — прошепотіла Ліна. — От ми і прокинулись.
Вона сіла, загорнувшись у плед, і одразу помітила дивне: їй було тепло. Не «в квартирі тепло», а зсередини. Ніби хтось залишив світло там, де зазвичай темно.
— Не починай, — сказала вона собі. — Це просто настрій. Хімія. Недосип.
Вона пішла на кухню. Кава пахла так, ніби хтось уже її заварював.
— Маша? — тихо покликала Ліна.
Відповіді не було.
Кружка в її руках раптом стала теплішою.
— Ні, — одразу сказала Ліна. — Абсолютно ні.
Вона поставила її на стіл і схрестила руки.
— Послухай, — звернулась вона до власного відображення у вікні. — Ми домовлялись. Ніякої магії. Ніяких знаків. Ніяких… спецефектів.
Кава тихо булькнула.
Ліна зітхнула.
— Добре. Можливо, трохи. Але це нічого не означає.
Вона повернулась до кімнати. Кай сидів на дивані, тримаючи в руках светр і виглядаючи так, ніби не спав, а просто дочекався ранку.
— Ти не пішов, — констатувала Ліна.
— Ти теж, — відповів він.
Вона хотіла щось сказати — гостре, захисне, звичне. Але замість цього сіла навпроти й подивилась на нього мовчки.
Чому я тут? — подумала вона.
Через магію? Через цікавість? Через нього?
— Ти думаєш занадто голосно, — усміхнувся Кай.
— Я завжди так думаю. Це моя суперсила.
— І слабкість.
— Дякую, докторе.
Вона відвернулась і знову заговорила до себе:
— Ти залишилась, бо було тепло. Бо не хотілося тікати. Бо хтось не вимагав нічого.
— Це не слабкість, — тихо сказав Кай.
— Я не з тобою розмовляю, — автоматично відповіла Ліна.
— Зазвичай це найчесніші діалоги.
Вона усміхнулась — ледь помітно, ніби боялася, що хтось це зафіксує.
— Я не вірю, що це надовго, — сказала вона вголос.
— Я теж не вірю в «назавжди», — спокійно відповів Кай. — Я вірю в зараз.
Ліна зітхнула й подивилась на гірлянду. Вона моргнула у відповідь.
— Перестань, — попередила Ліна. — Я ще не готова.
Світло стало звичайним. Кава — просто кавою.
Але тепло залишилось.
— Я не обіцяю нічого, — сказала Ліна, підводячись.
— Я пам’ятаю, — кивнув Кай.
Вона підійшла до вікна. Новий рік дивився на неї мовчки, без обіцянок, без фанфар.
— Добре, — сказала Ліна сама собі. — Я залишилась. Але це не означає, що я здалась.
І чомусь їй здалося, що магія — якщо вона й справді існувала — із цим погодилась.