Розділ 6

Квартира на мить змінилася.
Наче хтось обережно приглушив світ, залишивши лише теплі вогники гірлянд. Вони тремтіли м’яким золотом, відбиваючись у келихах, в очах, у дзеркалах. За вікнами сніг сипав густіше, мовби саме небо вирішило не пропустити цей момент.
— Три… — пролунало з різних кутків кімнати.
Ліна стояла біля столу, стискаючи келих так міцно, ніби шампанське могло втекти. Десь поруч хтось сміявся, хтось поправляв святковий ковпак, а під ногами тихо потріскував паркет, нагрітий десятками кроків.
— Два…
Вона відчула, як змінюється повітря. Воно стало щільнішим, насиченим — пахло мандаринами, хвоєю й чимось невловимо холодним, як свіже ранкове повітря взимку.
— Ти нервуєш, — тихо сказав Кай, стаючи поруч.
— Я завжди нервую в моменти, які обіцяють занадто багато, — відповіла Ліна, не дивлячись на нього.
Ніколас стояв трохи далі, біля вікна. Його червоний плащ виглядав недоречно святковим на тлі звичайної міської ночі, але саме це робило його майже… заспокійливим. Він уважно стежив за годинником, ніби північ була живою істотою, з якою треба домовитися.
— Один!
Куранти вибухнули звуком. Глибоким, важким, таким, що він проходив крізь груди. У ту ж мить гірлянди спалахнули яскравіше, штори ледь здригнулися від протягу, а за вікнами небо на секунду стало білим.
— З Новим роком! — закричали всі.
Шампанське зашипіло, хтось розлив келих, хтось обіймався навмання. Музика заграла гучніше, але Ліна чула її наче здалеку. Вона дивилась на свої руки — і вони були все ще звичайними. Без світла. Без іскор.
— Бачите? — сказала вона, повертаючись до Ніколаса. — Нічого не сталося.
Ніколас підняв брову.
— Ти занадто буквально сприймаєш слово «диво».
— Я просто не хочу…
— Я знаю, — перебив він м’яко. — І це нормально.
Кай обережно торкнувся її плеча.
— Ти щось загадувала?
— Ні, — одразу відповіла Ліна. — Я ж казала.
Він кивнув.
— Тоді просто дивись.
Ліна зробила крок до вікна. За склом місто сяяло феєрверками — кольорові спалахи відбивались у снігу, малювали тіні на стінах, змушували гірлянди знову тремтіти. Повітря було наповнене сміхом, дзвоном келихів і відчуттям початку, яке не можна пояснити словами.
— Знаєш, — тихо сказав Ніколас у неї за спиною, — іноді диво — це не коли щось з’являється.
— А коли?
— Коли щось не зникає.
Ліна озирнулась. Кай стояв поруч. Не ближче, ніж потрібно. Не далі, ніж хотілося. Просто був.
— Я все ще не впевнена, — сказала вона.
— І не треба, — відповів він. — Північ нічого не вимагає.
Вона кивнула.
Секунди пішли далі. Хтось уже відкривав подарунки, хтось співав, хтось танцював босоніж. Свято розтікалося квартирою, як тепле світло.
Ліна вдихнула повільно.
Добре, — подумала вона. — Один крок. Не більше.
І цього разу північ прийняла її умови.