Розділ 5

Ліна саме допивала другий ковток шампанського, коли зрозуміла: на неї дивляться.
Не просто дивляться — оцінюють.
— Ні, — сказала вона, навіть не піднімаючи очей. — Я не сяятиму, не літатиму і не відповідатиму на запитання без адвоката.
— Запізно, — спокійно відповів Ніколас, дістаючи блокнот. — Допит уже почався.
— Це незаконно.
— Я поза юрисдикцією, — знизав плечима він. — Міжнародне диво.
Кай стояв поруч із виглядом людини, яка вже бачила цей цирк.
— Тату, будь ласка, не лякай її.
— Я не лякаю. Я знайомлюсь, — образився Ніколас.
Він перегорнув сторінку.
— Ім’я?
— Ліна.
— Вік?
— Достатній, щоб не вірити в казки.
— Записую: сарказм стабільний.
Ліна примружилась.
— Ви серйозно це пишете?
— Якщо я не пишу — потім плутаюся. А плутанина веде до снігових буревіїв. Нам це не потрібно.
— Я нічого не роблю!
— От і дивно, — кивнув Ніколас. — Саме такі й найнебезпечніші.
Кай тихо засміявся.
— Він так каже про всіх, хто йому подобається.
— Мені не подобається, — швидко сказала Ліна.
— Бачиш? — задоволено кивнув Ніколас. — Захисна реакція.
Він подивився поверх окулярів.
— Ставлення до магії?
— Негативне.
— До кохання?
— Обережне.
— До мого сина?
Ліна відкрила рот, закрила, зітхнула.
— Підозріле.
— Записав, — усміхнувся Ніколас. — Класика.
— Я хочу офіційно заявити, — сказала Ліна, — що не погоджуюсь брати участь у вашому… чому б там не було.
— Зафіксовано, — кивнув Ніколас. — Але з приміткою: відмовляється, але не тікає.
— Я залишаюсь, бо це квартира подруги.
— Звісно, — погодився він. — Соціальні зобов’язання. Дуже вагомо.
Кай нахилився до Ліни:
— Якщо що, він робить так завжди перед північчю.
— Навіщо?
— Щоб упевнитись, що все піде не за планом.
— Це заспокоює?
— Йому — так.
Ніколас клацнув ручкою.
— Останнє питання. Якщо припустити, суто гіпотетично, що цього разу все може бути інакше…
— Не може, — перебила Ліна.
— …ти дозволиш?
— Ні.
Ніколас уважно на неї подивився.
Потім усміхнувся.
— Чудово.
— Що — чудово?!
— Найкращі історії починаються саме так.
Він закрив блокнот і підморгнув Каю.
— Готуйся.
— До чого?
— До півночі.
Ліна перевела погляд із одного на іншого.
— Ви щось задумали.
— Ми? — здивувався Ніколас. — Ніколи.
У цей момент десь у квартирі хтось почав рахувати:
— Десять… дев’ять…
Ліна відчула, як у повітрі з’явилась напруга.
— Я ще можу піти.
Кай подивився на неї м’яко.
— Можеш. Але ти не підеш.
— Чому?
— Бо ти залишаєшся не через нас.
Вона нічого не відповіла.
Просто стояла й слухала, як секунди наближаються до чогось, що їй зовсім не потрібно.
Але чомусь — дуже цікаво.