Розділ 3

На балконі було холодно й тихо.
Саме те, що потрібно, коли всередині занадто гучно — і не лише через музику.
Ліна обперлася на перила і глибоко вдихнула морозне повітря. Сніг падав повільно, майже ввічливо, ніби не хотів заважати її думкам.
— Я не тікаю, — сказала вона, не обертаючись. — Просто беру паузу.
— Я знаю, — відповів Кай. Він вийшов слідом і акуратно зачинив двері. — У тебе дуже переконливий вигляд людини, яка не тікає.
Ліна пирхнула.
— Дякую. Я довго тренувалась.
Кілька секунд вони мовчали. Місто внизу сяяло вогнями, і це виглядало надто красиво для ситуації, яка їй зовсім не подобалась.
— Слухай, — нарешті сказала вона. — Я не хочу бути частиною… цього.
— Цього?
— Магії. Омели. Списків. Родинних традицій із дивними наслідками.
Кай кивнув.
— Це чесно.
— Я серйозно, — додала Ліна. — Я не шукаю дива. Мені добре без нього.
— Ти кажеш це так, ніби переконуєш саму себе.
— Я кажу це так, бо знаю, чим усе закінчується.
Кай подивився на неї уважно, без усмішки.
— Чим?
— Розчаруванням, — просто відповіла Ліна. — Завжди.
Він не став сперечатися. Це їй сподобалося значно більше, ніж будь-які красиві слова.
— Ти маєш право сказати «ні», — нарешті мовив Кай. — Навіть якщо омела проти.
— О, я обов’язково скажу, — сухо відповіла Ліна. — Я дуже добре вмію це робити.
Двері балкона знову відчинилися.
— Зате омела — ні, — пролунав голос Ніколаса.
— Ви підслуховували? — не обертаючись, спитала Ліна.
— Я керую дивами, — знизав плечима він. — У мене це в посадових інструкціях.
Ніколас підійшов ближче, загорнувшись у плащ.
— Послухай, Ліно. Ніхто не збирається змушувати тебе. Магія не працює без згоди.
— Тоді поясніть, чому вона вже працює, — Ліна кивнула в бік квартири, де гірлянди знову спалахнули яскравіше.
— Бо ти цікава, — чесно відповів Ніколас. — А ще — вперта. Магія це любить.
— Мені не потрібна її любов, — сказала Ліна. — І ваш син мені теж не потрібен.
Кай зітхнув, але промовчав.
— От тут ти помиляєшся, — спокійно сказав Ніколас. — Не в тому, що тобі не потрібно. А в тому, що ти вже вирішила, чим це закінчиться.
— Я просто не хочу знову програти, — тихо сказала Ліна.
Ніколас подивився на неї без жартів.
— А якщо цього разу не гра?
Вона повернулася до нього.
— Тоді я піду.
— І ми це приймемо, — кивнув він. — Але до півночі ще є час. А омела…
— Я вже зрозуміла, — перебила Ліна. — Вона знає краще.
На кілька секунд між ними повисла тиша.
Сніг падав, місто дихало, а Новий рік чекав.
— Я не обіцяю нічого, — сказала Ліна, дивлячись на Кая.
— Я й не прошу, — відповів він. — Просто будь.
Вона кивнула.
Не погоджуючись.
Не відступаючи.
Але залишаючись.
І десь у квартирі Ніколас тихо усміхнувся, занотовуючи ще один рядок у свій список.