Пролог

Ліні не щастило в коханні.
Не трохи. Не час від часу. А так, ніби десь у Всесвіті існував окремий відділ, відповідальний саме за її особисте життя — і він працював із відвертим сарказмом.
Останнє побачення закінчилося класикою:
— Ти неймовірна, але я ще не готовий.
Ліна лише кивнула. Вона вже знала, що «не готовий» — це назавжди.
Саме тому план на новорічну ніч був простий: трохи шампанського, мінімум людей і категорично жодних поцілунків під омелою. Омела, на її думку, була змовницею долі й явно не на її боці.
Але доля, як завжди, не радилася.
Вечірка виникла раптово. Омела — прямо над головою.
А хлопець під нею — занадто високий, занадто усміхнений і підозріло… ідеальний.
— Знаєш, — сказав він, нахиляючись ближче, — я вірю, що деякі речі трапляються не просто так.
— А я вірю в статистику невдалих рішень, — буркнула Ліна.
Він засміявся — легко, щиро, так, що це роздратувало її ще більше.
І за мить омела зробила свою справу.
Поцілунок був коротким. Теплим. І настільки неправильним, що аж лякаюче правильним.
— Ну от, — пролунав поруч гучний голос. — Я ж казав, що без сюрпризів не обійдеться.
Ліна обернулася — і побачила Санта Клауса. Справжнього. З бородою, червоним костюмом і поглядом людини, яка бачила занадто багато людських бажань.
— Перепрошую, що? — видихнула вона.
— Ліно, так? — спокійно сказав Санта. — Я Ніколас.
Хлопець поруч зітхнув і провів рукою по волоссю.
— Тату… Ми ж домовлялися.
Потім подивився на неї й додав:
— Я Кай. І, здається, твій Новий рік щойно пішов не за планом.
І цього разу Ліна була з ним повністю згодна.