Розділ 25. Я шукала тебе

Чотири місяці. Не шість. Заледве чотири.

Я поверталась з дискотеки. П’яна й обкурена. Це була божевільна гульня, в один момент у мене з’явилось безліч друзів і я гуляла б до ранку, але у дві години ночі відкрилась кровотеча. Я швидко зібралась, похитуючись, вийшла з бару. Якийсь пацан побрів за мною.

- Гей, Олю! О-л-ю!

Я обертаюсь і псевдо кавалер блідне.

- У тебе кров…

Я розвертаюсь і йду.

Такий дивний і всеосяжний спокій. Неначе це відбувається не зі мною.

Неначе це не я іду на дно.

Мама поїхала на свою малу батьківщину та й не повернулась. Можливо, зустріла своє перше кохання, може, навіть свого вурдалака. Телефонувала лише один раз, щоб сказати, що дідуся поховали гідно, з усіма почестями. Ну, не розумію я цього, зовсім: за життя витирати об людину ноги, зате поховати з почестями.

Розкришене скло. Я ступаю по ньому. Гострі, прозорі шматочки. Витрушую їх з волосся, одягу. Одягаю у школу білу блузу, але до вечора вона неминуче забарвлюється в червоне. Михайло, Михась. Сьогодні, звісно, він бадьорий, але звідкись я знаю, що з нього викачують тонни…

Я скочуюсь з ліжка. Повільно виходжу на сходовий майданчик. Михась сидить навпроти моїх дверей, навшпиньки, по-дитячому обхопивши коліна. Так само, як і я.

Чотири місяці тому.

Я залишаю двері прочиненими. Іду на кухню. Він мовчки слідує за мною. Заварюю наш улюблений чай, ще не до кінця звільнившись з-під влади нічних марень. З-під лоба поглядаю на нього. Чомусь не віриться в те, що він справжній.

- Що відбувається?

- Я зробив те, що не повинен був робити.

- Що саме?

- Закріпив наш зв'язок.

- Який зв'язок?

- Донора і реципієнта.

Михайло обхоплює чашку руками.  Я сідаю навпроти.

- І що нам тепер робити?

Він знизує плечима. Маленька, розгублена дитина. Куди поділася його зверхність?

- Я різав руки.

- Нащо?

Він посміхається.

- Знаєш, з глузду з’їхав.

А потім ні з того, ні з цього:

- А ти змінилась.

Ніяковію під його прискіпливим поглядом, сірі очі пропалюють шкіру.

- Поясни мені, що це за зв’язок такий, – намагаюся повернути нашу розмову у потрібне русло.

Небо на горизонті повільно, але невблаганно світліє.

 Михайло приперся до мене о шостій ранку.

- Коли тобі погано -  мені теж погано. Коли ти прагнеш моєї крові – моя кров рветься назовні.

- І саме тому ти різав руки, – здогадуюсь я. – Щоб якось полегшити свої страждання.

- Зі мною ніколи такого ще не було, – бурчить собі під носа. – Навіть із… - фраза різко обривається.

І він встає, люто міряє кроками мою крихітну кухню, немовби повертає собі втрачене самовладання. І, здається, йому це вдається.

- Ти задоволена, рада? – питає-звинувачує.

- Ні, не рада, – відповідаю чесно. – Але ж коли я помру, це припиниться?!

І тут він просто вибухає:

- Маленьке, дурненьке стерво! Ти звалилась мені, як сніг  на голову. І ти нічого не розумієш. Я не можу дозволити тобі померти.

- Чому? Можеш.

Михайло вже скреготить зубами. Нагадую собі, що я у себе вдома (себто, в Макса вдома). Можливо, я в безпеці.

- Не існує відповідей на всі твої питання.

Ходимо по колу.

- А я вірю, що існують.

- І чому ж ми, по-твоєму, зустрілись?

- Я шукала тебе, Михайле. Випадково забрела у твій магазинчик… Але ж у місті таких десятки, сотні.

- Значить, доля, – невесело посміхається. – А ще хрест, який потрібно нести поки й здохну.

І він виходить з моєї кухні, з моєї квартири, з мого дому. Неспішно перетинає вулицю і розчиняється у ранкових сутінках. Але звідкись я знаю, що ми ще не раз з ним зустрінемось.