Розділ 24. Задушевна розмова

- Нащо ти це робиш?

Знизую плечима.

- Ти про що, люба?

- Вічно влазиш у всілякі неприємності.

Лише втомлено посміхаюсь. Між мною і Ветою – суцільна стіна сивого диму. Дружно палимо на кухні. Навіть вікна не відчиняємо. А, навіщо?

- І я завжди витягую тебе з цих неприємностей, - продовжує свою хижу думку.

- Я тобі вдячний. Глибоко вдячний, - іронізую. – Усе життя знаходжусь в тебе на короткому повідку.

Моя бабця розквітає, мов дика і неслухняна троянда.

- Шолудивий ти песик, Михась. Ох, шолудивий, але я вже до тебе так прикипіла. А ти до мене?

Навіть не знаю.

- Так, звісно. Ми ж з тобою одна родина. І я тобі також неабияк допомагаю.

Селевета відразу похмурніє, а її чоло прорізують глибокі зморшки. Товстий шар тонального крему лише підкреслює відвислу і пошрамовану старістю шкіру. Не звикла бути перед кимось в боргу, а, особливо, перед шолудивим щеням, яке колись, випадково, відкопала просто на смітнику.

Завжди віталось, коли я повзав перед неї на колінах, вимолював прощення за нібито великі і дуже фатальні для наших стосунків гріхи. Стара карга! Бісова владна героїня!

- Твоя допомога останнім часом якась… кособока, - бурчить невдоволено і тицяє в мене скрюченим (мабуть, якоюсь болячкою), наманікюреним вказівним пальцем.

- Щось ти раніше не жалілась.

- Тримала себе в руках, - посміхається. – Але куди котиться світ? Мені вже страшно жити і це я ще доволі прогресивних поглядів.

- Тобі? Страшно? – дуже і дуже недовірливо. – Не може бути!

- Люди стали якісь не такі. Підозрілі. Нажухані. Затюкані. Як сірі миші. Наче тіні самих себе.

- Ну, люди це… люди.

Але Селевету мій вдаваний пофігізм роздраконює ще дужче.

- Якась тотальна недовіра. Ніхто нікому не допомагає. От гепнеш на вулиці, серцевий удар, приміром, ніхто не підійде, ніхто не поцікавиться… Я уже не кажу про те, щоб прощупати пульс чи викликати швидку.

- У тебе ж наче здорове серце.

- Це я гіпотетично. Раніше, років двадцять тому, я могла з кимось бесідувати на найрізноманітніші теми, мило посміхатися, бути чуйною і цікавою співрозмовницею і, непомітно, з тої людини висмоктувати енергію. Невдахи очунювали лише тоді, коли розуміли, що не можуть поворухнутись, не можуть встати із тої лавки і так далі. Деякі втрачали свідомість. Гарні були часи!

Ти теж, мабуть, була гарною.

- А дівки, яких ти мені підсовуєш, дуже і дуже попсуті. Ну, і тупі. Чого вже приховувати?

- Студентки найліпших вузів Харкова, - безпорадно розводжу руками.

- Студентки? А, не повії, часом? Знаю, ти любиш отих, бордельних.

- Я не підсовую тобі бордельних.

- Я вже й не знаю, чого від тебе очікувати.

- То мені треба проводити з ними інтелектуальні тести і лише потім везти до тебе?!

У Селевети дуже погано із почуттям гумору. На хвильку всерйоз задумується над моєю цікавою пропозицією.

- Ні, не треба. Але наступного разу спробуй знайти пристойних, - повеліває великодушно королева на вщент розваленому троні.