Дні полетіли значно швидше і ці дні не були обтяжені совістю. Я нарешті позбувся відповідальності. І хоч би, як це страшно не звучало, але перебувати зі мною й надалі Лізі було не зовсім то й безпечно. Насправді, я такого «щастя» і ворогу не побажаю, хоча… Можливо, дати оголошення в газету?
Знищу будь-якого ворога. Швидко й ефективно. За один сеанс. Обов’язковою є моя присутність і присутність глибоко ненависного Вами суб’єкта. Лише влаштуйте нам рандеву і від нього залишиться прах.
Тепер можна і навіть конче треба бути собою. Можна нарешті не вдавати із себе люблячого батька. Телефонні дзвінки пару разів на тиждень не рахуються.
Єлизавета надто далеко від мене, а, отже, вона в безпеці. Зосталася тільки Оля і ці розжарені спогадами стіни. Тобто, стіни були тоді зовсім іншими, але це не змінює жахливої суті.
Я згрібаю всі її фотографії. Жінки, яка так і не виправдала моїх найкращих сподівань, а заодно своє прекрасне ім’я. Немає більше для кого підтримувати цей безглуздий цирк. Якби я мав електричний камін чи хоча б був власником простої сільської печі, то спалив би оцю чорняву «пам'ять» не вагаючись. Пафосно. Але натомість світлини летять у смітник і я мимоволі питаю себе: навіщо було стільки років себе нею мучити? Ліза все рівно не пам’ятала «мами». Можна було б знайти фото якоїсь «лівої» жінки в Інтернеті. Можна було б вигадати якусь байку, мов, фотки згоріли, щезли, влаштували шалений бунт і втекли з напівпотонулого корабля. Але я мучив себе Вірою більше ніж сім бісових років і досі не знаю, чого цим досяг і куди дошвендяв… У цьому своєму не зовсім нормальному прагненні, чітко пам’ятати кожну деталь її болісного вмирання, хворий виродок на ім’я Михайло Білінський явно перегнув палицю.
І досягнув неймовірних вражаючих успіхів у самокатуванні. Її образ навічно застиг у мене під повіками. Її мстивий дух, покинувши ослабле і майже повністю знекровлене тіло, якийсь час блукав, сліпий і божевільний, кімнатою. Бився об гострі кути і все ще, по інерції, волав про допомогу. А, втративши останню надію, рюмсав у найтемнішому і найвогкішому кутку. Тягнувся до мене блідими руками-гілками. І не знаходив. І хапав туман. А я хапав її і думав, що мені робити з мертвим тілом.
Не пам’ятаю, як дзвонив Селеветі. Я думав, що кричу, горланю, але з моїх вуст виривався якийсь незрозумілий шепіт.
Вета відреагувала миттєво:
- Нічого не торкайся. Нещасний випадок. У нас є «липова», але якісна довідка про її шизофренію, так що… Телефонуй поліції, а я зателефоную своїм впливовим знайомим. І нікого й нічого не бійся. Занадто довго ти з цією Вірою грався, а я, стара дурепа, тобі у всьому потурала.