Доволі часто, по телику, у якихось псевдо життєвих шоу, я чую таке питання: що б ви зробили, якби дізналися, що жити вам залишилося стільки то місяців чи років? Ось моя відповідь на це питання.
Я завжди мріяла про довге і густе волосся. Дивилась, з якою насолодою мама розчісує свої розкішні коси, і помирала від заздрості – моє волосся немилосердно випадало. Я линяла, мов та собака, вичісувала цілі клубки і з жахом думала: коли ж з’явиться перша залисина – в сьомому класі чи в восьмому? Наступне – шкіра. Занадто бліда, і чорні цятки, і прищики (нехай це не в наслідок хвороби, але тим не менше). Я знала про те, що коли прийму ліки ситуація зміниться, та щоб настільки… Ні, ви не подумайте, великого дива не сталось. Це тільки у фільмах вампіри отримують в дар неймовірну красу. У житті усе набагато прозаїчніше. Вирівнявся тон шкіри, прищів поменшало. Я почала відпускати волосся, воно більше не сипалось – стало гладеньким і шовковистим. Михась відмовився взяти гроші, не біда, я прикупила трішки косметики, одягу, парфумів. Ось так п’ятдесят грамів багряної рідини зробили з мене нормальну людину
У школі я ніколи не відзначалася особливою популярністю, ще б пак – страшненьке, хворобливе опудало. Мої безкінечні недуги, мої безкінечні пропуски, я дивуюсь, як мене взагалі ще звідти не виперли. Підлатавши здоров’я я пообіцяла собі: більше ніяких пропусків. Серйозно берусь за навчання, випускний клас все-таки, хоча здати ЗНО мені вже не судилося. А довести собі щось я таки можу. Моя фішка це точні науки, але усе було так запущено, що я не розуміла навіть елементарного. Спасибі вчительці математики, Надії Степанівні, яка люб’язно пішла мені на зустріч. Цілих два місяці я вчила матеріал класу так з сьомого. Щоб наздогнати. Що, кого? Сиділа ночами і розв’язувала рівняння, жила у світі тригонометричних функцій, а під ранок лягала спати й ревіла в подушку.
Дні летіли занадто швидко, канули в Лету.
Непомітно так, немов питаючи дозволу, недуг повертався.
Можна, ти зранку будеш почувати слабкість, а ввечері помітиш болісні синці на шкірі?
Я не дотримала обіцянки. Я інколи, здалеку спостерігала за ним. Як мій Михась відчиняє магазин. Як підіймає жалюзі. Як посміхаються сірі очі, коли ударить морозець. Вправно орудує лопатою, відкидає сніг. А потім відлига, хлюп-хлюп по калюжам. Інколи він такий маленький і слабкий. Блідий. Неначе з нього викачують тонни крові. А іншого разу він весь світиться. Життям. Життєвою енергією. Ну, поділись, не будь такою занудою.
Ніколи не підходжу близько. Тримаю дистанцію. Я йому обіцяла - сяк-так дотримуюсь обіцянки.
А одного разу я прокидаюсь і бачу маму. Усю в сльозах і розпатлану. Із сигаретою поміж потрісканих губ.
- Ти спала з ним, так?
Не розумію, про що йде мова. Узагалі нічого не розумію. Сьогодні я вперше за кілька місяців не піду в школу.
- Як ти могла?
Дзвінкий ляпас.
Я навіть не можу заплакати. Не можу себе захистити. Нічого не можу.
- Ну добре, це не має значення. Дідусь помер і я негайно їду на похорон, отож, ви з Максом можете гарненько тут потрахатись. Хоч і на люстрі – мені все одно. Я його кинула, ясно?
- Дідусь помер? – вражено перепитую, себто хриплю.
- Так. А чому ти дивуєшся? Він вже старим був.
Йому було всього шістдесят два. Це саме твої витівки скоротили йому життя.
Востаннє затягується, диму вже повна кімната.
- Поменше, курво, розставляй ноги – тобі ними ще ходити!
Хто б казав!