Розділ 21. Хустинка із запахом орхідеї

Я відкидаюсь на заднє сидіння. Холодно, Боже, як холодно! Цей мертвий холод тоненькими цівками заповзає прямісінько в душу.

- Не бійтесь, я не забрудню вашу машину, - хриплю старенькому таксисту, хоча…

Із носа таки дебело «дзюрчить». На щастя, поки що не капає із інших отворів, але… це лише питання часу.

- Що з тобою, дівчинко?

Тамую істеричні ридання. Паперові серветки украй погано справляються із покладеною на них місією, червона рідина постійно і підступно просочується.

Чорт, як хлинуло! Недарма прихопила пакет для свого специфічного сміття.

Гарячково пояснюю:

- Нічого страшного, дядечку. Це така хвороба, але у мене все під контролем.

Щось є правда. Щось є брехня. Шалений мікс, але водій не надто мені вірить.

- А чи не тре тобі в лікарню, сонечко?

- Ліки вдома. Везіть мене швидше додому, - кажу грубувато, бо ж не відчепиться.

Нарешті виповзаю з машини, проводжаю її задурманеним поглядом, а далі… чорна безодня, яка лише шириться.

Я бачу замкнені двері і розумію, що їх ніхто не відчинить. Очікую вічність і ця моя вічність повниться рваними ритмами серця і розумінням, що те, що змушувало мене здригатися ночами… темрява, тінь, кровожерлива почвара – цього разу наблизилося впритул і так легко не відступить.

Він приходить і підіймає мене з підлоги. Заводить в кімнату, дбайливо притримуючи рукою за талію. Допомагає зняти куртку й кросівки, підтримує, саджає на диван, потім кудись виходить. Пальці судомно стискують хустинку. Наскрізь просочену. Він з’являється через пару хвилин і приносить чай. Чай? Я дивлюся, як той парує, судомно хитаю головою. Михайло лише посміхається.

Йому начхати. Йому не жаль.

- Я викликав тобі «швидку».

- Спасибі. – майже не впізнаю свій потрісканий і розчленований на окремі акорди голос. – Це все, що ти можеш для мене зробити?

Деякий час насолоджуюсь його розгубленим виглядом.

- Не знаю.

І знову втікає, знову мене залишає.

Кімната, здається, вітальня, гарно обставлена. Скромно, але зі смаком. Мою увагу привертає фотографія в рамці. Чорне волосся, красиве обличчя, глибокі пронизливі очі. Та це ж мати Лізи – пронизує раптовий здогад. Вони і справді схожі, тільки в цієї, малої, коротше волосся. Я підіймаюсь, беру дорогоцінний відпечаток його не менш дорогоцінного минулого в свої тремтячі руки.

Де вона тепер? Чому вони розійшлися?

- Поклади на місце.

Ой, застукали.

- Я думав, ти вже тут з життям прощаєшся, – у голосі звучить іронія. – А тебе, виявляється, квартира зацікавила.

У мене сотні запитань, як от наприклад: «У тебе справді почалися кровотечі?» чи може «Це твоя колишня дружина?», але натомість я відчайдушно хапаю ротом повітря. Він підходить і подає мені нову чисту хустинку, вологу, з якимось там ароматом.

 Неначе запахом орхідеї реально перебити той, інший запах.

- Ми з тобою неодинокі у цьому світі, а тепер, розуміючи, що ти нічого у цьому не тямиш, трішки теорії. Кров висококалорійна – містить багато заліза і білків. Важко розщеплюється підшлунковою залозою. Якщо ти вип’єш понад триста грам, то майже напевно отруїшся. Пити кров, яка тільки-но текла по венах категорично заборонено. Кров повинна бути холодною, завжди холодною.

- Можна спитати, чому?

- Ні, не можна!  Я хочу жити нормальним життям, у мене своїх проблем вистачає!

У нього істерика? У нього?! Це в мене має бути істерика! При тому жахлива, адже я помираю, але він просто викликав мені «швидку». Клоун!

А потім Михась простягає до мене руку і я помічаю пробірку, наповнену червоною рідиною.

- Цього десь вистачить на півроку. Вип’єш усе, не залишай на потім.

- А потім що?

- Ти знайдеш іншого донора.

Як же я знайду когось за півроку, якщо тебе шукала усе своє свідоме життя?!

- Ти забуваєш сюди дорогу і отримуєш шість місяців безболісного життя, - спокійно провадить далі. – Ні, іди з Богом.

Я гарячково хапаю пробірку. Багрянець світиться й переливається, вабить так само, як і в снах.

- І постарайся, щоб тебе не знудило. Це не найбільше в світі задоволення.

Жартуєш? Це моя мрія, яка несподівано ожила, постала зі світу мертвих і обросла ходулями-кістками.

- Дякую.

- І тобі дякую за те, що ми більше ніколи не зустрінемось.

Нормально, га? Виштовхує мене за двері – щасливу і шоковану і якось чудно дивиться, немов оті півроку вже минули і…

- Я більше не прийду.

Кілька секунд самотності, туги, якогось дитячого відчаю. Неначе Михась загубив щось і не може знайти, довгий час щось шукає і не може знайти, і все, що йому залишається це… бути таким одиноким і бачити чорно-білі сни.