Омела

Розділ 20. Прокляття щезло?

- Тату, хто ти?

Лізо, я паразит. Я живу за рахунок інших і якби мене помістити в якусь порожню кімнату, я би корчився в муках і здох через тиждень.

- Мама довго хворіла?

Довго й водночас… занадто повільно. Мені би хотілось, щоб все відбувалося швидше.

- Ти її досі кохаєш?

Лізок, я не вмію кохати, але… я хочу виконати останнє її бажання.

- Хочеш навчатись у Львові?

І ось вже Ліза пакує валізи. Страхітлива, на перший погляд, маса блузок, светрів, рваних джинсів… І вона щаслива. Захоплено щебече з подружкою по телефону. Ділиться планами і уже ностальгує.

Поверх одягу і взуття лежить фотокартка Віри. Вічний спомин. Сором. Каяття, приправлене неймовірним душевним болем.

- Тату, я майже зібралась. Не сумуй. Часто-часто приїздитиму в гості.

- Аякже. Обов’язково.

Перегодя:

- Лізок, вибач.

- За що?

- Я справді хотів, щоб у тебе була мама.

Навіть вбиваючи її, я мріяв про те, щоб все було по-іншому.

Здивовано позирає.

- Про що ти?

- Ця тітка, на фото, не твоя мама.

- Що ти таке верзеш? – щиро обурюється моя дитина. – Може, і ти не мій тато?

- Не твій. Ми тебе всиновили. У нас з цією жінкою не могло бути дітей. Вірніше, ми не дозволили собі їх мати, бо це були б хворі і мало придатні до життя істоти.

Союз кровопивці й енергетичного вампіра.

Мороз поза шкірою.

Показую їй документи. Надовго зачиняється в своїй кімнаті. Не озивається і не виходить аж до вечора. Пізніше несміливо зазирає в кухню. Дивиться на мене, як на чужинця. Як на зрадника.

- Ненавиджу тебе!

- Я знаю. Знаю.

Голублю її у свої руках. Чекаю, доки заспокоїться.

- Якщо ви самі могли народити, то навіщо?

Я міг би відбрехатись. Сказати, що ріс в інтернаті і мені просто хотілось подарувати їй шанс на нормальне життя, але це буде лише частина правди. Крихітна частина.

- Ми вірили в казочку. А казочка полягала в тому, що… потрібно зробити добре діло і прокляття щезне. Ти – була нашим добрим ділом.

Бачу, що вона нічого не розуміє. Та чи й зможу їй пояснити?

- Ми любили тебе, Лізо. Щиро любили, але… щось пішло не так і… мені довелося прогнати твою названу маму.

- Віру?

- Так.

- Жінку на фотокартці?

- Так.

- Що вона зробила?

- Вона… думала лише про себе.

- Вона зрадила тебе… тату? – голос моєї дівчинки ледь помітно тремтить.

- Можна і так сказати. Віра поставила свої бажання на таку висоту… значно вищу за нас обох, за наш добробут і… я не зміг це стерпіти.

Господи, як плутано! Як обережно!