Розділ 19. Звикання

Буває, я перечитую її листи. У хвилини розпачу. У хвилини суму. Коли сумніви тільки ростуть, набухаючи, перетинаючи невидиму межу. За тією межею… я заборонив собі тішитись спогадами. Я зневірився, я не вірю у справжність нашого кохання, а Віра… вона ніколи не вірила. Ми займалися не коханням, а самолюбством. Нам так хотілося винайти ліки. Стати повноцінними. Щасливими. Звичайними. І ми, гадали, що любов і є тим ключиком. Першопричиною. Основою. Відчайдушною мрією і цілком реальною метою. Двоє посеред порожнечі, поспішно названої любов’ю.

- У Біблії нас іменують хижаками. Ти знав про це?

Я знаю тільки те, що я помру, так і не довідавшись чому.

Листи…

Я довго не могла написати ні слова. Слова втікали, розбігались, груди здавлювала думка про власну неповноцінність. Я хочу спитати, поставити єдине питання: «Ти любиш?». Зваж все, обдумай. Хоча навіть крихта твого жалю це вже для мене любов.

Я ніколи не просила співчуття. Була стервозною, егоїстичною, злою. Жила тільки для себе і собою. Але ти бачив, ти знав мене справжню. Ти любиш? Не спіши, не треба. Коли я купую у Вети твою кров, коли знаходжусь у твоїй чарівно-убогій кімнаті, коли переглядаю прочитані тобою книжки… Я говорю тобі, що так чи інак ми будемо разом, що дуже скоро я викуплю тебе в неї. Бачу надію в твоїх очах і ненавиджу, о Боже, як я себе ненавиджу. Адже, це дуже схоже на те, ніби я хочу закріпити свої права на твою кров. Це дуже схоже на те, ніби я хочу, щоб все було чесно. Така собі угода – я тобі це, а ти мені те. Що ще ти можеш подумати?

- Я збільшую ціну для Віри.

- Знову? Ревнуєш?

- До кого? – обурено. - До цієї обскубаної кровопивці? Потрібно виманити із неї якнайбільше грошей, перш ніж вона відкине копита. Що? Що сталось? Чому ти зблід, коханий?

- Я не дозволю Вірі померти.

- Ці кровопивці дохнуть, як мухи. Ти нічого не зможеш вдіяти. Вона вже звикла до твоєї крові. Це як наркотик. Ти можеш збільшити дозу, але це ненадовго. Рано чи пізно, твоя кров остаточно втратить для неї цілющість. Це називається «звикання» любий. Незворотній процес, розумієш?

- Ти мене дуриш!

- О, життя таке жорстоке!

Пауза.

 - Вірочка здохне наступного року.

Але Віра прожила ще цілих п’ять років.