Розділ 18. Зловити Білінського

- Ти впевнена? – запитує Максим.

- Так.

- Гарувати доведеться за трьох, адже Лариса банально відморозилась.

- Мені потрібні гроші.

- Нащо? Тобто, я розумію, що бабосики потрібні всім, але конкретно тобі, нащо?

- Я хочу гучний і красивий похорон.

Кілька секунд напруженого мовчання.

-  Це не найвдаліший твій жарт, мала.

- У мене проблеми із почуттям гумору.

- Я би сказав, величезні проблеми, але, нічого, прорвемося. Я розкажу тобі пару смішних анекдотів, під натаскаю і все буде добре.

Ми їдемо за вказаною господарем адресою, озброєні пилосмоком, ганчірками, відмінними миючими засобами, жорсткими щітками і дуже саркастичним настроєм.

Ввалюємось у двохкімнатну квартиру, розподіляємо роботу. Мені дістаються найбільш проблемні міста – кухня і ванна кімната. Макс «вилизує» передпокій і спальню. Залу прибираємо разом.

Близько дванадцятої робимо «перекур». Розпиваємо пляшечку глінтвейну і заїдаємо алкоголь дорогими шоколадними цукерками. Господар не обідніє.

Це невеличка моральна компенсація за учинений ним ср*ч.

Без жодних передмов:

- Що з тобою, мала?

Зітхаю.

- Це мене не стосується, вірно?

- Ні, просто… ти наврядче зрозумієш.

Підіймає брови.

- Я настільки тупий?

- Це я тупа, це я… ненормальна.

Чухає потилицю.

- Повторюєш слова своєї мамці.

- Це не слова моєї мами. Це мої слова.

Макс розчаровано хитає головою.

- Гаразд, забудь. Тобі не потрібен ні брат, ні сват, ні друг.

- Сват мені точно не потрібен.

Але Макс не всміхається.

Макс віддаляється.

Стуляється, мов пелюстка троянди, і я втрачаю його.

 Я постійно втрачаю тих, кому не байдужа, через свій дурнуватий страх побачити жах у їхніх очах. Навіть подумки смішно звучить. Але через декілька секунд видихаю, збираюсь з духом, беру себе в руки, ігноруючи великий внутрішній тремор, і таки розповідаю йому свою неймовірну історію. Терпляче чекаю на діагноз. Шиза?

- Мені потрібні контакти цього Михайла.

Мало не падаю зі стільця.

- Нащо?

- Я поговорю з ним. Як чоловік із чоловіком.

Уявляю собі цю «розмову» і здригаюся.

- Максе, я вдячна тобі за підтримку, але не треба.

- Чому?

- Тому, що не треба. Він має захотіти мені допомогти, інакше його кров не матиме для мене жодного цілющого ефекту.

- Звідки ти це знаєш? – цікавиться скептично.

- Знаю. З таким же успіхом, можу випити і твоєї.

Шоковано дивиться.

- Що ж ти збираєшся робити? Спокійно собі тут страждати, а потім в муках вмирати і все це тому, що одному довбаному і дуже паршивому козлу, банально шкода пожертвувати для тебе декілька бісових міліграм крові?!

Ох, і розійшовся мій любий вітчим. Не на жарт.

- Нормальні люди кров цю літрами здають, беруть там участь в різних донорських програмах, лягають на операційний стіл, внутрішні органи дозволяють…

Нетерпляче перебиваю, а заодно втихомирюю праведний гнів маминого чоловіка:

- Максе, в мене є запасний план. Я зловлю Білінського. Рано чи пізно.