Розділ 17. Так виглядає співчуття

Повернення додому нічого не змінило. Мене виписали з лікарні три чи чотири дні тому. Вірніше, викинули. Який сенс було мене там тримати? Я не надто грошовита. Я не надто хвора. Я не надто люб’язна, а моя пришелепувата мама тим паче – умудрилась затіяти якийсь там скандал з старшою медсестрою, бо, бачте, її дитині не приділяють належної уваги. Хтось не приділяє. Відчуваєте, злу іронію?

Мама божилася, що заплатила старенькому терапевту, щоб той гарненько мене оглянув, відправив здавати всілякі аналізи і бісові МРТ укупі з кардіограмами… Але терапевт чомусь не виправдав її найліпших сподівань. Зацікавити лікаря не зуміли ані гроші, ані моя досить таки суперечлива історія хвороби. Років з п’яти почались жахаючі прецеденти: втрати свідомості, кровотечі, безпідставні головні і м’язові болі. Але, подумаєш, мабуть, у практиці лікаря і не таке бувало. Людей у білих халатах, взагалі, дуже складно розчулити чи чимось здивувати.

Самотність і відчуження. Вони ростуть, як снігові кулі. Постійно і невпинно, набуваючи все нових і химерніших масштабів. Не розумію, як і чому я ще досі тримаюся. А, може, вже не тримаюся? Можливо, сил і наснаги мені додавав Білінський. Сам факт його існування вселяв в мою душу якусь ефемерну крихку надію. А зараз, здається, Михась відняв найостанніші мрії. Навіть ті, що були до нього, розчавив і розтер до напівпритомного стану. І якби хтось спитав мене зараз: «Ти жива?», я би без роздумів відповіла: «Ніби й жива, але, якщо чесно, то ледь тліючий прах».

Тричі заглянула мама. Заглянула, постояла на порозі та й пішла. Чула їхні із Максом голоси. Дзенькав посуд, бубонів телевізор, безкінечну кількість разів грюкали дверима. Чайник чи то сопів, чи то свистів…

Чайник стогнав.

М’язи немилосердно викручувало, шкіру покрила липка і холодна кірка.

- Підхопила… знову інфекція, - долинали до мене окремі уривки розмови.

Мама, як вправна й немилосердна актриса, вибачалась і одночасно виправдовувалась.

До тями приходила на кілька хвилин, щоби щоразу усвідомити – нехай жалюгідна, нехай нікому не потрібна, але все ще дихаю і це, ніби, добре.

Здивував Макс, коли увірвався із тацею в руках.

- Ти ще тут дихаєш, мала? Виглядаєш зовсім не сексі.

Емпат? Телепат? Просто єдина у моєму середовищі адекватна людина?

Я хрипло розсміялась, чи то пак, спробувала розсміятись і налякала цим свого молодого вітчима ще дужче. Він поставив переді мною воду, чай, протигрипозні таблетки і бутерброди із ненависною мені лікарською ковбасою та ще й з кусочками сала.

- Дякую, - мляво прохрипіла.

- Ну, тебе й плющить. Може, того… лікаря.

- Все добре, не зважай. Тільки недавно звідти.

- Щось надто часто ти хворієш, - ліпить мені обвинувачувальний вирок. – Допомогти підвестися?

- Максе, не потрібно.

- Та не ламайся!

Стягнув мене з ліжка, посадив, хмурячи свого високого лоба, подав чаю. Відпила, проковтнула. Ні смаку ні запаху не відчула.

Моя хвороба, зазвичай, і справді виглядає як застуда, тому не підкопаєшся, не вдаючись у деталі, але Макс… Він –  спостережливий.

Він –  не байдужий і це лякає.

- Я оце прийшов з нічної зміни і відразу до тебе. Мамка заглядала?

- Так, - упевнено збрехала, але наврядче він мені повірив.

Ще один обережний ковток і я захлинаюсь, кашляю і винувато повертаю тару на місце.

- Не догодив, мала?

- Типу того.

- А ти смердиш.

А йому всього двадцять шість і він занадто для неї хороший.